САРА ДЖІО
Пролог
— Агов?
Здригнувшись від знайомого голосу, приємного, але геть невчасного, я розплющила очі. Дженніфер, моя онучка. Але де я? Або радше — чому вона тут? Я спантеличено кліпала очима. Мені снилися піщані пляжі й кокосові пальми — місце, у яке завжди рветься моє несвідоме. Цього разу навіть пощастило відшукати його в закапелках пам’яті.
Звісно, у тому місці був він — у формі, зі скромною усмішкою. Хвилі набігали на берег. Я чула, як вони зойкають, розбиваючись, а тоді шумують, цілуючи пісок міріадами бульбашок. Заплющивши очі міцніше, я знову побачила його в імлі сновидіння, яка надто швидко розвіювалася. «Не йди, — благало моє серце. — Залишся. Прошу, залишся». І він слухняно з’явився ще раз, привітно всміхаючись і простягаючи руки назустріч мені. У серці озвався знайомий трепіт і бажання.
А тоді він умить зник.
Я зітхнула й глянула на годинник, картаючи себе. Пів на четверту. Задрімала з книжкою. Знову. Спонтанна сонливість — справжнє прокляття старості. Я засоромлено підвелася на шезлонгу й відшукала роман, за прочитанням якого мене звалила втома. Книжка вислизнула з рук і лежала на землі догори палітуркою, із зім’ятими сторінками.
Дженніфер вийшла на терасу. Вулицею, тривожачи тишу, прогуркотіла вантажівка.
—Ось ти де, — сказала Дженніфер, усміхаючись димчасто-карими, як у дідуся, очима. На ній були джинси та чорний светр, тонку талію підкреслював салатовий пасок. Сонячні промені вигравали на світлому каре. Дженніфер не здогадувалася, яка вона вродлива.
—Привіт, люба, — махнула я рукою. Очі зміряли терасу з ніжно-блакитними фіалками в теракотових вазонках. Вони засоромлено підводили голівки над землею, наче спіймані на іграх у багнюці діти. Озеро Вашингтон і далекі обриси Сіетла здавалися красивими, але водночас холодними й застиглими, як на картині в кабінеті стоматолога. Я насупилась. Як дійшло до того, що я живу в малесенькій квартирі з голими стінами, телефоном у ванній і червоною кнопкою виклику екстреної допомоги біля туалету?
— Я знайшла дещо, — озвалася Дженніфер, настирливо відволікаючи мене від думок, — у смітнику.
Я пригладила своє тонке біле волосся.
— Що, люба?
—Лист. Напевно, загубився серед рекламного непотребу.
Я стиснула щелепи, щоб стримати позіхання, але нічого не вийшло.
—Поклади на столі. Зараз гляну.
Зайшовши до кімнати, я сіла на дивані й перевела погляд з кухні на віддзеркалення у вікні. Бабуня. Я бачила цю жінку щодня, але не припиняла дивуватися. Коли я стала нею? Пальці потягнулися до обличчя і пробіглися по зморшках.
Дженніфер сіла поруч.
—Сподіваюся, день у тебе видався кращим, аніж у мене.
Вона закінчувала магістратуру в Університеті Вашингтона й обрала для дослідження таємничий витвір мистецтва, який стояв на території кампуса. У 1964 році анонімний автор передав університету бронзову скульптуру молодої пари з лаконічним підписом: «Гордість і обіцянки». Дженніфер, зачарована роботою, сподівалася знайти митця й почути історію створення, але вже пів семестру пошуки не давали результату.
—Чи пощастило сьогодні щось знайти, люба?
—Ні, — похмуро відповіла вона й знизала плечима. — Я докладала так багато зусиль, щоб знайти відповіді, але так і не натрапила на слід. Прикро це визнавати.
Я і сама розуміла, як витвір мистецтва може засісти в голові. Дженніфер не знала, що майже все життя я шукаю картину, яку колись давно тримала в руках. Бажання побачити її знову металевим обручем стискало серце, але попри багаторічну працю з галерейниками та колекціонерами полотно мов у землю запалося.
—Розумію, що здаватися важко, люба, — делікатно мовила я, усвідомлюючи, який важливий для неї цей проект, і стиснула її долоні. — Є історії, яким не судилося прозвучати.
Дженніфер кивнула.
—Можливо, ти маєш рацію, бабусю, але я не готова скласти руки. Поки що. Напис на табличці має щось означати. І коробка, яку тримає в руці чоловік. Вона замкнута, але працівники архіву нічого не знають про ключ, а це означає, — Дженніфер з надією усміхнулася, — що всередині може щось бути.
—Я захоплююся твоєю силою духу, люба, — сказала я, стиснувши в руці золотий медальйон, який носила й берегла багато років. Окрім мене, тільки одна людська душа знала, що таїться під невсипущою охороною застібки.
Дженніфер знову підійшла до стола.
—Тільки не забудь про цей лист, — сказала вона, узявши конверт. — Глянь, яка чудесна марка. Вона з... — Дженніфер уважно роздивлялася штамп. — 3 Таїті. — Серцебиття прискорилося, я підвела погляд і примружилася, щоб побачити лист у руках Дженніфер. — Бабусю, ти маєш знайомих на Таїті?