—Дай-но поглянути, — сказала я й підсунулася ближче.
Пильно оглянула конверт, вогкий від контакту з молочною упаковкою і поцяткований багряними бризками вчорашнього каберне. Ні, почерк та адресу не впізнаю. Хто міг писати мені з Таїті? І чому? Чому тепер?
—Ти його розпечатуватимеш? — нетерпляче зігнулася наді мною Дженніфер.
Руки трохи тремтіли, а я все крутила конверт у руках, проводячи пальцями по екзотичній марці із зображенням таїтянки в жовтій сукні. Я важко ковтала, намагаючись витіснити спогади, але вони просотувались у свідомість звідусіль, наче повінь, і ніякі мішки із землею вже не могли їх стримати.
Я не була спроможна опиратися й одним різким рухом розпечатала конверт.
Шановна місіс Ґодфрі!
Вибачте, що непокою. Я шукала вас багато років. Як я розумію, під час війни ви працювали медсестрою у військовому госпіталі на Бора-Бора. Якщо це так, мені дуже треба поговорити з вами. Я виросла на Таїті, але повернулася сюди лише тепер, щоб розгадати таємницю, яка тривожить мене від самої юності. Одного вечора 1943 року в тихому закутку пляжу на Бора-Бора відбулося жахливе вбивство. Ця трагедія переслідує мене досі, і я пишу книжку про події, що їй передували й неабияк змінили острів назавжди.
Мені вдалося знайти архівні записи військової частини, і я помітила, що в день трагедії вам дали звільнення у відпустку. Можливо, ви пам’ятаєте події чи людей на пляжі того вечора? Минуло багато років, але раптом ви щось пригадаєте. Навіть маленька деталь допоможе в пошуках справедливості. Я благаю, подумайте про це та зв’яжіться зі мною. І, якщо плануєте ще раз навідатися на острів, тут є одна ваша річ, яку я знайшла. Можливо, ви будете раді знову її побачити. Залюбки покажу її вам.
З повагою, Женев’єва Торп
Я пильно вдивлялася в лист. Женев’єва Торп. Ні, уперше чую про цю жінку. Незнайомка. Пише мені й бентежить душу. Я похитала головою. Забудь. Минуло вже стільки років. Хіба я можу повернутись у ті часи? Хіба можу пережити це все заново? Я міцно заплющила очі, відганяючи спогади. Так, просто забудь. Адже це не офіційний запит і не кримінальне розслідування. Я нічого не винна цій жінці, цій незнайомці. Анічогісінько. Зараз викину конверт у сміття — і край. Аж тут я згадала останні рядки: «І, якщо ви плануєте ще раз навідатися на острів, тут є одна ваша річ, яку я знайшла. Можливо, ви будете раді знову її побачити». Моє і без того бідолашне серце загупало щосили. Ще раз навідатися на острів? У моєму віці?
— Бабусю, усе гаразд? — Дженніфер нахилилася до мене й обійняла рукою моє плече.
—Так, добре, — мовила я, заспокоюючись.
—Хочеш про це поговорити?
Я похитала головою і надійно заховала лист у журнал з кросвордами.
Дженніфер потягнулася до сумки й узялася щось у ній шукати. Зрештою витягла звідти великий конверт, старий і пожмаканий.
—Хочу тобі щось показати. Спочатку відкладала на потім, але, — глибоко вдихнула вона, — здається, зараз саме час.
Дженніфер простягнула конверт мені.
— Що це?
— Поглянь усередину, — повільно мовила онука.
Я підняла язичок і вийняла стос чорно-білих світлин, одразу упізнавши верхню.
—Це я! — вигукнула я, вказуючи на молоду дівчину в білій медсестринській сукні. Удалині виднілася пальма. О, як я чудувалася з пальм, коли вперше ступила на острів майже сімдесят років тому! Я підвела очі на Дженніфер. — Де ти їх знайшла?
—Тато знайшов, — відповіла вона, пильно спостерігаючи за моїм обличчям. — Він перебирав старі коробки й надибав в одній фото. Попросив мене повернути їх тобі.
Серце стиснулося від передчуття, поки я гортала світлини. На другій на перевернутому каное, закинувши ногу, наче кінозірка, сиділа Кітті, моя подруга дитинства. Кітті могла би стати кінозіркою. У серці озвався знайомий біль, він завжди приходив разом з думкою про давню подругу, і час не зміг тому зарадити.
Було ще кілька фото, на яких чимало краєвидів з пляжем, горами, щедрою флорою, але, діставшись останньої світлини, я завмерла. Вестрі. Мій Вестрі. Розстебнув верхній ґудзик однострою, ледь схилив голову набік, стоїть на тлі сплетеної з пальмового листя стіни бунгало. Нашого бунгало. За своє життя я зробила тисячі світлин і забула про більшість із них, але не про цю. Пам’ятаю кожну деталь, навіть чим пахло повітря того вечора: морською водою, квітом фрезії і місячним світлом. І те, що відчула, коли наші очі зустрілися крізь об’єктив фотоапарата. І те, що відбулося потім.