— Бабусю, ти його кохала, еге ж?
Солодкий голос Дженніфер обеззброював, і я засумнівалась у своєму рішенні.
—Так, — відповіла я.
—Ти про нього згадуєш тепер?
Я кивнула.
— Я завжди про нього згадувала.
Очі Дженніфер розширилися.
—Бабусю, що трапилося на Таїті? Що сталося із цим чоловіком? І лист... Чому він так на тебе подіяв? — Вона замовкла й узяла мене за руку. — Будь ласка, розкажи мені.
Я кивнула. Хіба щось станеться, якщо я їй розповім? Я вже стара жінка. Навряд чи це призведе до якихось наслідків. А якщо призведе, я з ними впораюся. Хочеться нарешті випустити таємниці на волю, наче кажанів з порохнявого горища. Я провела пальцем по золотому ланцюжку медальйона й кивнула:
—Гаразд, люба. Та попереджаю одразу: не розраховуй на казку.
Дженніфер сіла в крісло поруч.
—От і добре, — усміхнулася вона. — Казки мені ніколи не подобалися.
—А ще будуть темні сторінки, — досі вагалась я.
Вона кивнула.
—Але кінець щасливий?
—Не знаю.
Дженніфер здивовано глянула на мене. Я підняла фото Вестрі до світла.
— Історія ще не добігла кінця.
Серпень 1942 року
Кітті Морген, я чути про це не хочу! — 3 розгону я відставила склянку холодного м’ятного чаю, і вона ледь не тріснула. Мати буде щаслива, що набір венеційського скла вцілів.
—Але ти вже почула, — самовдоволено вищирилася Кітті. Обличчя сердечком і світлі неслухняні кучері, що вибивалися з-під шпильок, хоч як ретельно подруга їх вкладала, — геть не ті риси, які викликають гнів. Та в цьому питанні я була непохитна.
— Містер Ґелфмен — одружений чоловік, — мовила я максимально несхвальним тоном.
—Джеймс, — драматично протягла його ім’я Кітті, — надзвичайно нещасний. Чи знаєш ти, що його дружина тижнями пропадає? І навіть не каже, куди їде. Вона про котів краще дбає, ніж про нього.
Я зітхнула й відхилилася на спинку дерев’яної гойдалки, що висіла на гігантському горіхові в саду моїх батьків. Кітті сиділа поруч, як і в часи початкової школи. Я задивилася на пишну крону вгорі. Жовті прожилки на листі свідчили про неминучість осені. Чому все неминуче змінюється? Здається, ще вчора ми з Кітті були школярками, ішли додому, тримаючись за ручки, залишали підручники на кухонному столі й бігли до гойдалки, щоб ділитися таємницями, доки нас не гукнуть обідати. Тепер, коли нам двадцять один, ми дві дорослі жінки на порозі чогось, що ні я, ні вона не можемо передбачити.
Розділ 1
—Кітті, — повертаюся до неї. — Невже ти не розумієш?
— Чого не розумію? — У сукні з рожевими рюшами, зі своїми нестримними кучерями, які у вологому пообідньому повітрі ще більше виходили з-під контролю, подруга нагадувала ніжну троянду. Мені кортіло захистити її від містера Ґелфмена чи будь-якого іншого чоловіка, у якого Кітті збиралася закохатися, тому що жоден не вартий моєї найкращої подруги — тим паче одружений.
Я прокашлялася. Хіба вона не знає про репутацію містера Ґелфмена? Кітті мусила пам’ятати табуни дівчат, які в школі змагалися за увагу найпривабливішого вчителя Лейксайда. Коли на англійській літературі на губах містера Ґелфмена оживали рядки з «Як я люблю тебе» Елізабет Браунінг, перехопити на собі його погляд мріяла кожна. Дівочі пустощі. Але невже Кітті забула про інцидент з Кетлін Менсфілд п’ять років тому? Як таке можна забути? Сором’язлива, пишногруда й геть недалека Кетлін підпала під чари містера Ґелфмена. Вона кружляла біля учительської в обід і чекала на нього після уроків. Усі говорили про них, особливо коли хтось із дівчат помітив Кетлін і містера Ґелфмена увечері в парку. А потім Кетлін зненацька припинила ходити до школи. Старший брат сказав, що вона переїхала до бабусі в Айову. І всі ми тямили, чому.
Я схрестила руки на грудях.
— Кітті, таких чоловіків, як містер Ґелфмен, цікавить лиш одне. І ми обидві розуміємо, що саме.
Щоки Кітті спалахнули рум’янцем.
— Енн Келловей! Як ти смієш натякати, що Джеймс — звичайнісінький...
— Ні на що я не натякаю. Просто люблю тебе й не хочу, щоб моїй найкращій подрузі завдали болю.
Кітті похмуро махала ногами, і кілька хвилин ми гойдалися в тиші. Я засунула руку до кишені, на дні якої лежав конверт, і стиснула його в пальцях. Я забрала лист із пошти кілька годин тому й не могла дочекатися миті, коли побіжу до своєї кімнати та прочитаю його. Писала мені Нора, подруга з курсів медсестринства, яка служила в армії, у Службі медичних сестер, і щотижня надсилала хроніки з острова серед Тихого океану. І вона, і Кітті мали запальну вдачу й посварилися на останньому семестрі навчання, тому про листи я нічого не говорила. До того ж не хотілося зізнаватися, якою мірою Норині оповіді про війну й тропіки захоплюють мене. Вони читалися, наче роман, тож якась частина мене снила, як я беру щойно спечений диплом медсестри та їду туди, утікаючи від домашнього життя і нагальних рішень. Зрозуміло, що це тільки примха, лише мрія. Можна допомагати вдома: волонтерити в муніципальному центрі або допомагати з провізією. Я рішуче відкинула думку пхатися до зони бойових дій у тропіках за кілька тижнів до весілля. І зітхнула, рада, що словом не прохопилася Кітті.