—Тобі пасує, — підморгнула я.
Двері заскрипіли, і ми всі глянули туди. У палату зайшла медсестра Гільдебренд і витріщилася на Вестрі в білому халаті.
—А ви хто?
— Вестрі Ґрін, мем. Я тільки хотів переконатися, що в цих двох — тобто трьох — усе гаразд, і піти.
—Я подбаю про них, рядовий, — холодно промовила медсестра Гільдебренд. — А ви повернете випраний і попрасований халат.
Вестрі кивнув і рушив до дверей.
—Добраніч, леді, — наостанок усміхнувся він до мене.
—Добраніч, — мовила я. І коли Вестрі вийшов, помітила якийсь неспокій в очах подруги.
—Енн, Кітті, з вами все гаразд?
—Так, — відповіла я. — Дівчинка здорова. Її тільки потрібно викупати. І Кітті теж.
Медсестра Гільдебренд кивнула й витягнула із шафи тазик:
—Енн, організуй новонародженій першу купіль.
—Звісно, — мовила я, беручи немовля з рук Кітті.
—Тимчасом я зателефоную Мег’ю, — вела далі медсестра Гільдебренд. — Коли помиєш дитину, сповий її в чисте простирадло. У них удома є одяг і покривала.
Кітті похитала головою.
—Мег’ю?
—Сім’ї, яка забере твоє дитя.
Обличчя Кітті скривилося від жаху.
—Так хутко? — пробелькотіла вона. — Я... Я...
— Це те, чого ти хотіла, Кітті. І те, що слід учинити, — сухо мовила медсестра Гільдебренд. — Ти не можеш ховати її тут. Так буде краще і для тебе, і для дитини. Що швидше ти її відпустиш, то легше стане.
Кітті розпачливо спостерігала, як я купала її немовля, намилюючи маленьку голівку й обережно стираючи піну мокрою тканиною.
—Її ім’я буде Аделла, — пробурмотала Кітті.
—Люба, на жаль, ім’я для неї Мег’ю вибиратимуть самі, — заперечила медсестра Гільдебренд.
— Байдуже! — урвала її Кітті, відвертаючись до стіни. — Для мене вона завжди буде Аделлою.
Я змила останні бульбашки з ніжної дитячої шкіри, підняла немовля з тазика й обгорнула рушником. Потім, як веліла медсестра Гільдебренд, сповила малечу у свіже простирадло та простягнула її Кітті.
—Ні, — подруга відвернулася, тамуючи сльози. — Хіба ти не розумієш, Енн? Я не можу її тримати. Якщо я візьму її, то вже не зможу віддати.
Кітті розридалася, і хоч за багато років дружби я не раз чула її плач, цього разу він був зовсім інший. У ньому був глибокий невигойний біль.
Я стримала сльози, бо слід було залишатися сильною заради Кітті, і вийшла з палати. Через деякий час у коридорі з’явилося подружжя. На вигляд обом було ледь за тридцять. Крізь зачинені двері було чути схлипування Кітті.
Медсестра Гільдебренд помітила подружжя і привіталася з ними.
—Це Джон та Евелін Мег’ю, — силувано всміхнулася вона. — Від цієї миті вони піклуватимуться про дитину.
Вони справляли враження добрих людей. Жінка нетерпляче всміхалася — так, вона любитиме дитя.
—Мабуть, вона голодна, — сказала Евелін Мег’ю, погладивши голівку дитини й узявши її з моїх рук. — У машині ми маємо пляшечку з молоком.
Медсестра Гільдебренд мовчки й трохи гордо спостерігала, як щойноспечена мати пестить «своє» дитя.
—Її звати Аделла, — тихо мовила я, щоб якось підтримати Кітті.
—Чудове ім’я, — відказала жінка, — але ми зупинилися на іншому. Проте я запишу його у свідоцтві про народження. Нехай залишиться в її історії.
Я кивнула й відійшла вбік, доки пара дякувала медсестрі Гільдебренд. А тоді сім’я Мег’ю, що вмить збільшилася на одну особу, пішла геть.
—Зайду до Кітті, — мовила я і взялася за клямку.
— Енн, зажди, — зупинила мене медсестра Гільдебренд. — Я перша поговорю з нею.
Я не розуміла її намірів, але обличчя медсестри Гільдебренд було таке серйозне, що я скорилася. Здавалося, що чекаю під дверима цілу вічність. Про що вона говорить з Кітті?
Притиснувши вухо до дверей, я почула геть несподівані слова: «Колись на твоєму місці була я». Неймовірно. Коли клямка заворушилась, я відскочила вбік.
Двері відчинились, і з палати вийшла Кітті. Очі подруги були геть зовсім сухі. Та я ніколи не бачила такого порожнього виразу на її обличчі.
Медсестра Гільдебренд дала мені кілька вихідних, щоб дбати про Кітті. Я сиділа в кімнаті, не залишаючи подругу ні на хвилину, але бачила, що Кітті воліла зостатися на самоті.
—Зіграймо в карти? — спитала я, узявши зі столу колоду.
— Ні, — відповіла Кітті. — Дякую, я не хочу.
Я приносила їй їжу й показувала журнали. Ліз, упевнена, що Кітті одужує після хвороби, принесла два свіжі випуски «Воґ». Однак вони залишилися лежати на краю ліжка, бо Кітті цікавіше було розглядати стелю, ніж нові сукні.
Я знала, що нічим їй не допоможу. Кітті мусить пройти крізь це самотужки. Тому на третій день після пологів я вибралася в бунгало. Мені хотілося змінити обстановку, а Кітті — побути самій.