Мої надії виправдалися: Вестрі був там. Він дрімав на ліжку в променях обіднього сонця.
—Привіт, — прошепотіла я, умостившись поруч. Він розплющив очі, тепло всміхнувся і вхопив мене в міцні обійми.
—Закладаюся, ти й не думав, що спиш біля шедевру мистецтва, — засміялась я.
Вестрі зачудовано провів пальцем по моєму обличчі:
—Я знав це, відколи твоя нога вперше сюди ступила. Ти — найбільший мистецький шедевр у світі.
Я усміхнулася і похитала головою.
— Ні, дурнику. Не я, а картина. — Витягнувши полотно з-під ліжка я тріумфально мовила: — Це Ґоґен.
Розділ 11
Вестрі зірвався з ліжка і глянув на картину новими очима.
—Ти серйозно?
Я кивнула.
Він приголомшено похитав головою.
—Я завжди припускав, що це витвір постімпресіоніста, але якогось молодшого, менш відомого, можливо, чийогось учня. Але Ґоґен? Ніколи не подумав би. Звідки така впевненість?
—Стара жінка з острова розповіла мені, — гордо всміхнулась я.
Вестрі сів поруч і став уважно роздивлятися полотно.
—Тут немає підпису.
— Можливо, він не підписував ранні роботи.
— Правдоподібно, — визнав Вестрі. — Моне також не підписував.
Я кивнула.
—Тільки поглянь на ці мазки.
—У цій картині можна потонути, — мовив Вестрі, дивуючись скарбу у своїх руках.
—Що ми з нею вчинимо? — запитала я, розгладжуючи складки на його сорочці.
—Не знаю.
—Не можна залишати її тут, коли війна закінчиться і ми поїдемо звідси. Мені нестерпно думати, що картину проковтне приплив.
—Або знищить вологість. Дивно, що вона взагалі збереглася, зважаючи на місцеву погоду.
Я повісила картину на стіну й зітхнула.
—Або її місце тут, у цій хатинці. — І, ще хвильку подивившись на полотно, я повернулася до Вестрі. — Я мушу тобі розповісти ще одну річ. Про бунгало.
— Яку?
—Та стара жінка на ім’я Тіта застерігала мене від нього. Сказала, що на кожного, хто сюди увійде, чекає якесь прокляття.
Вестрі всміхнувся.
—І ти повірила в її слова?
— Ну, вони мене добряче налякали.
—Енн, пам’ятаєш нашу першу розмову? Ти сказала, що віриш у свободу волі. — Вестрі ніжно пестив моє волосся. — Яскраве, щасливе, повне любові життя можливе, тільки якщо ти сама докладеш зусиль, щоб воно стало таким.
—Ти маєш рацію, — мовила я і взяла його за руку.
—До того ж, — говорив далі Вестрі, — глянь, скільки чудових речей трапилося в цих стінах. Тут виросло наше кохання. Тут народилося дитя. І, можливо, тут ми долучилися до великого мистецького відкриття нашого століття. А якась стара жінка називає все це прокляттям?
Ми сиділи пліч-о-пліч і слухали шум прибою. Я мовчки молилася: «Господи, нехай ці слова будуть правдою».
* * *
Часу залишалося все менше, і ми це розуміли. Травень промчав, наче нестримний шторм. У середині червня ми з Кітті вирушимо додому, і саме тоді Вестрі разом з іншими солдатами попливуть на інший фронт — цього разу в Європу. Я практично чула вперте цок-цок годинника, що нагадував: незабаром звичний нам світ зникне.
Мені випаде глянути в очі Джерардові. Кітті доведеться покинути місце, де народилася її донька. Як ми повернемося до Сіетла, зовсім не схожі на себе колишніх? Невже зможемо прикидатись і грати звичні ролі в чужому місті, яке колись вважали за свій дім?
— Я думаю залишитися тут, — заявила Кітті на початку червня, коли ми снідали в їдальні. — Медсестрі Гільдебренд потрібна допомога. Тим паче ніхто не чекає мене в Сіетлі.
Вона не задумувала це як шпильку. Але слова й тривала пауза опісля штрикнули мене в саме серце. Це правда. Джерард чекатиме. У червні він повернеться додому.
Я гадала, чому Кітті хоче залишитися. Що зосталося від тієї дівчини, яка прилетіла на острів? Лиш оболонка. Порожня. Чужа. Загублена. Вона з головою занурилася в роботу й кожну вільну хвилину проводила в санчастині.
—Просто не розумію, — озвалася до неї я, перед тим як вкусити варене яйце. — Невже ти не сумуєш за домом? Не хочеш покинути цей острів після... Після всього, що тут трапилося?
Вона виглянула у вікно, де виднілися смарагдові пагорби. Спогади назавжди прикували моє серце до острова. Мабуть, Кітті теж залишила тут часточку своєї душі.
—Мені здавалося, що я захочу поїхати геть, коли настане час, — видушила усмішку подруга. — Але зараз... Я ще не готова. — Я кивнула. — Ці місяці обернулися для нас по-різному, — голос Кітті сповнився жалем. — Але ти зустріла найкращого у світі чоловіка. Тільки подумати — знайшла кохання посеред війни.