—Сумка під столом, — сказала я. — Біжи!
Вестрі повернувся з торбинкою і витяг з неї морфій — кожна медсестра мала його при собі у воєнний час. Цієї дози вистачить, щоб знеболити стодвадцятикілограмового чоловіка. Або щоб відправити сорокакілограмову жінку просто до райської брами.
Я поцілувала Атею в лоб і вколола першу ін’єкцію, розтираючи місце уколу.
—Ось так, — довелось опанувати себе та стримувати сльози заради її блага. — Скоро біль мине. Розслабся.
Дихання заспокоювалося. Замість здушених ривків — тільки легке булькотіння. Коли я вколола другу ін’єкцію, Атея підвела очі до зірок. Її повіки затремтіли й опустилися. Я перевірила пульс, а тоді приклала вухо до грудної клітки.
— Вона померла, — мовила я, і сльози затопили обличчя. — Вони померли. Як він міг так учинити? Як він міг? — Вестрі поклав неживе тіло Атеї на м’який пісок, допоміг мені піднятися і міцно-міцно обіймав, доки я трусилася. — Я мусила її врятувати, — ридала я в нього на грудях. — Я обіцяла, що захищу її. Я обіцяла.
Вестрі похитав головою.
—Ти вчинила все, що могла. Ти полегшила її муки.
— Як він міг? Як він міг таке скоїти? — переповнена злістю я дивилася туди, куди кілька хвилин тому помчав чоловік, імовірно, Ленс. Випручавшись із обіймів, я кинулася в тому напрямку.
Проте Вестрі побіг за мною і міцно схопив за зап’ястя. Несподівано заскочена, я впала на холодний пісок. Пручалася, поривалася встати, але Вестрі був сильніший.
— Енн, зупинися, — благав він. — Не можна.
— Що означає «не можна»? — волала я, кидаючи жмені піску вслід убивці. — Ми тільки-но бачили, як він убив жінку з дитиною. Потрібно відшукати його, Вестрі. І відвести до полковника. Він має бути покараний за свій злочин.
Вестрі опустився навколішки поруч зі мною і витер сльози зі щік.
—Послухай, — тихо почав він. — Сьогодні ми стали свідками трагедії. Але, повір мені, будь ласка, ми не можемо розповідати про побачене. Ніколи й нікому.
Я похитала головою.
—Ні, я не розумію. Скоєне вбивство. Ми повинні повідомити про це. Віддати злочинця в руки правосуддя.
—Не можна, — пробурмотів Вестрі. У його голосі вчувалася гіркота та зніченість. — По-перше, відбувся напад, — він витримав паузу, — а вбивство скоїли ми.
— Ні, це неправда.
—Але так це трактуватимуть інші. По-друге, є ще дещо. І якщо ця таємниця випливе, щось страшне може трапитися з нами та з тими, кого ми любимо.
Про що мова? Що він приховує?
Підвівшись, я обтрусила пісок із сукні.
—Не розумію. Як можна повертатися на базу, знаючи, що вбивця розгулює на свободі?
Вестрі пильно дивився мені в очі.
—Сьогодні, — кивнув на бунгало він, — ти говорила, що кохаєш мене. Що хочеш бути зі мною довіку. — Я кивнула. — Тоді довірся мені.
— Вестрі, я... — Я спантеличено взялася за голову.
— Просто пообіцяй, що нікому не розповіси, — сказав він. — Колись ти зрозумієш. Повір.
Ми повернулися, щоб глянути на Атею. Навіть після смерті вона була красива й лагідна. Я видихнула й подивилася на рішуче обличчя Вестрі. Хай який незрозумілий його план, але я йому довіряю. Якщо Вестрі каже, що треба мовчати, так і вчиню.
— Я нікому не скажу, — прошепотіла я.
— Гаразд. — Вестрі погладив мене по щоці. — Мусимо поховати її до світанку.
Розділ 12
Атея, що прожила коротке, але прекрасне життя, заслуговувала на кращу могилу. Та нам довелося поховати її під плюмерією за десять метрів від бунгало. На щастя, ми мали лопату. Вестрі приніс її минулого тижня, щоб замінити один брус у фундаменті бунгало. Він копав могилу цілу годину. Спершу я спостерігала за цим, але звуки, які видавала лопата, раз у раз розтинаючи піщаний ґрунт, стали просто нестерпні, тож я втекла на пляж.
Ноги торкнулися піску й підломилися. Ще ніколи в житті я не переживала такого жаху. Так, я погодилася довіряти Вестрі, але серце вимагало справедливості. Стоячи навколішки, я знову і знову проганяла перед очима ту сцену й шукала в ній бодай якусь зачіпку. Чогось бракувало — тоді я згадала про ніж.
Ленс пожбурив його в гущавину і втік. Так, пам’ятаю, як сталь зблиснула в місячному світлі. Серце затріпотіло. Якщо я знайду ніж, то матиму надійний доказ, що він убивця.
Я забігла до бунгало, узяла ліхтарик і тихо рушила в джунглі. Десь далеко вили й фуркали звірі. Кущі шелестіли від вітру. Те, що раніше здавалося мені місцем гармонії і вмиротворення, тепер обернулося на прихисток зла. Хотілося іти назад, але я опанувала себе. Атея. Думай про Атею. Кивнувши сама собі, я ступила крок. Тоді ще один. Але гілки під ногами наче навмисно хрускали все голосніше.