Було приємно бачити, як подруга розвивається в професії. Зрештою вона завжди хотіла бути причетною до чогось важливого. Проте, заглиблюючись у працю, Кітті все більше віддалялася від мене.
Удома в Сіетлі ця відстань відчувалася б сильніше, але ми були на війні. Тут бої, новини й страждання глушили біль особистих проблем.
—На пристані Ліз почула від капрала, що ситуація в Тихому океані знову загострюється, — мовила я до Кітті за вечерею. Тепер ми рідко говорили про щось, окрім війни.
— Ого, — відповіла вона, не відриваючи очей від книжки.
— Мабуть, у нас попереду кілька важких змін. — Цей сухий діалог був нестерпний.
—Цілком можливо, — позіхнула Кітті. — Гаразд, я вже біжу. Сестра Гільдебренд доручила мені важливе завдання. Буду в санчастині.
У протилежному кутку їдальні я помітила Вестрі, який реготав з Тедом та іншими хлопцями. Як він може розслабитись, як він може сміятися після того, що ми пережили цієї ночі?
Віднісши тацю на кухню, я чатувала Вестрі надворі.
— Привіт, — сказав він, помітивши мене. Ми рушили в бік пристані. Коли інші солдати залишилися позаду, Вестрі перейшов на шепіт: — Як ти?
— Не дуже. Постійно згадую минулу ніч і молюся, щоб це був страшний сон. Вестрі, скажи, що це нам наснилося.
Він нахилився нижче до мене.
—Якби то був сон.
—Ти бачив Ленса? — прошепотіла я.
— Ні, — дещо зніяковіло сказав він. — Хіба ти не чула?
—Не чула чого?
—Зранку він з десятком інших солдатів вирушив на спеціальне завдання.
—Схоже, що Ленс тікає, — пирхнула я.
Але Вестрі далі незручно роззирався навсібіч.
— Не можна про це говорити. Занадто небезпечно.
Я кивнула, згадавши про параною Ліз. Вона запевняла, що база нашпигована пристроями для прослуховування, і розповідала секрети лише в казармі, зокрема в туалеті.
— Побачимося сьогодні в бунгало? — спитала я.
Вестрі потер чоло.
—Я хотів би, але працюватиму до пізньої ночі. Та й після вчорашнього... Хочеться побути самому.
Самому? Це слово стрілою прохромило мене.
—Ох, — я виказала свій біль.
Вестрі спробував розрядити ситуацію усмішкою.
— Я лише хотів сказати, що ми майже не спали минулої ночі. Сьогодні не завадить лягти раніше.
—Твоя правда, — мовила я, але на душі було прикро.
— Крім того, невже ти справді готова повернутися туди після всього, що сталося?
Так, жах уторгся в наш приватний світ. Але мені здавалося, що Вестрі хоче зректися бунгало, зректися нас.
—Не знаю, — пробурмотіла я. — Але нам було так добре там. Я не хочу цього втратити.
— І я не хочу, — мовив він.
* * *
Я ступила на поріг бунгало лише через тиждень. Сама. Вестрі разом з іншими солдатами поїхав на будівництво на протилежному березі острова. Не було відомо, коли він повернеться. Та минали дні за днями, і я відчувала, що бунгало кличе мене, тягне до себе. І після тривалої зміни в санчастині, яку ми провели навколо радіоприймача, слухаючи новини про тихоокеанські бої, я здалась і рушила на поклик.
Сутеніло. Я брела вздовж берега, стискаючи рукою медальйон. Наблизилася до гущавини, але, помітивши силует людини, що сиділа на східцях бунгало, відсахнулася.
—Хто тут? — гукнула я. Постать підвелася і рушила назустріч. На кожен її крок я відступала. — Хто ви? — закричала я, пошкодувавши, що не взяла ліхтарика. Однак людина вийшла на відкритий простір, і у світлі місяця я побачила Тіту.
— Енн, — мовила вона.
Чому вона тут? Очевидно, шукає Атею. Серце калатало в грудях. Що я їй скажу?
На обличчі Тіти застиг утомлений стражденний вираз.
—Зайдете? — спитала я, вказуючи на бунгало.
Вона глянула на хатинку так, що я одразу зрозуміла: Тіта бувала всередині. Мабуть, давним-давно. Жінка похитала головою.
— Можливо, ти забула, що я розповіла тобі про це місце, — пробурмотіла Тіта. — Воно прокляте. — Натомість вона вказала рукою на пляж, і я рушила слідом, не певна, чого чекати. — Сідай. — Ми зупинилися зовсім близько до місця, де билась в агонії Атея. Добре, що хвилі давно змили скривавлений пісок. Кілька хвилин минуло в тиші, а тоді Тіта озвалася: — Я знаю, що вона мертва.
Я не уявляла, що їй відповісти. Дивилася на прибій, і хвилі глушили жаль, який краяв серце.
—Я попереджала, — похмуро сказала Тіта. — Це лихе місце. Не можна сюди ходити. Тепер воно забрало мою Атею. Нашу Атею. Вона була особлива, розумієш?
Я марно здушувала сльози. Вони бризнули з очей, не чекаючи дозволу.