—Може бути, але зарано доходити якихось висновків.
—Подумати тільки, — зітхнула я. — Стільки місяців тут було спокійно, аж ось за кілька днів до від’їзду — японці. Оце так «пощастило».
Вестрі ніжно провів пальцем по обличчю, наче обмальовуючи мій профіль. По спині побігли мурашки.
—Ходімо в бунгало, — шепнув він, близько-близько притуливши губи до моєї шиї.
—Просто зараз?
—А що? — Його дотики обеззброювали.
—Нам наказано залишатися в казармі, — кволо запротестувала я.
Проте величезні каро-зелені очі полонили розум.
— Можливо, це наш останній шанс піти в бунгало, перед тим як...
Та ні він, ані я не знали, що трапиться далі. А серце запевняло, що важить лише тут і зараз.
—Ходімо. — Я стиснула його долоню.
—Якщо пощастить, то зникнемо в джунглях непомічені.
Я кивнула.
— Гадаєш, там безпечно?
— Ми побачимо корабель з пляжу. Якщо він підпливе до острова, побіжимо назад. Я піду в бій.
Я згадала, як полковник Донаг’ю несамовито побив Вестрі в казармі, і завагалася.
—У тебе будуть проблеми.
— Можливо. — Його очі палали в променях обіднього сонця. — Та мені байдуже.
Вестрі взяв мене за руку, а я глянула у вікно на другому поверсі, з якого визирала Кітті. Перехопивши її погляд, я показала рукою в бік пляжу й помахала їй. Сподіваюся, вона зрозуміла. Усмішка сповзла з обличчя Кітті, і вона відвернулася від вікна.
* * *
Вестрі відімкнув двері бунгало, і, опинившись усередині, ми полегшено видихнули.
—Ми наче дезертири, — сказала я.
—Гадаю, так і є. — Руки Вестрі оповили мою талію.
— Вестрі!
—Що, кохана?
— Я приходила сюди кілька днів тому й дуже перелякалася.
— Чому?
—Тут була Тіта.
—Тіта?
—Літня жінка, з якою жила Атея. Вона якась шаманка чи чарівниця. Здається, вона знає, що трапилося з Атеєю.
— Звідки їй знати?
—Не розумію. Але вона знову говорила про прокляття бунгало. І сказала, що тільки справедливість може розірвати замкнуте коло.
Вестрі спохмурнів.
— Не вірю жодному слову.
—А як їй не повірити? Вона знає цей острів краще, ніж ти чи я.
— Проте ні вона, ні ти не розумієте, що справедливість прийде не сама. Вона тягне за собою щось гірше, ніж муки сумління.
Вестрі сів на старе крісло із червоного дерева. І я вперше помітила в його очах тягар таємниці. Він також не хотів приховувати злочин, але стояв на своєму.
— Ну як мені пояснити тобі, що ми не доможемося справедливості? Принаймні такої, яку хочеш. Ми нічого не можемо вдіяти.
Я кивнула й узяла його за руку. Помилково було б сперечатися в нашу, можливо, останню зустріч у бунгало. З вікна було видно далекі обриси корабля.
— Він досі там, — мовила я.
Вестрі обійняв мене, і я згадала про лист зі щирими мріями про майбутнє, який залишила в підлозі. Цікаво, він його читав? І чи хоче, щоб ми завжди були разом? Я схвильовано зітхнула.
—Вестрі?
—Що, кохана?
—Ти прочитав мій лист?
— Ні. Я давно сюди не приходив.
Він рушив до порохнявої дошки, щоб дістати конверт, але я його зупинила.
— Не зараз, — зашарілась я. — Візьмеш, коли будемо йти. Хочу, щоб ти прочитав його наодинці.
— Погані новини?
—Ні, аж ніяк. Просто потерпи.
Він кивнув, міцно обійняв мене й увімкнув радіоприймач. Ми впіймали кришталево чистий сигнал французької станції.
—Думаймо лише про кохання, — запропонував він, гойдаючись у такт музики.
—Добре, — прошепотіла я. Його слова, наче магічне закляття, стерли з пам’яті війну, гадки про Кітті та всюдисущу тінь убивства на пляжі. На мить у бунгало залишилися тільки він і я. Нікого більше.
* * *
Сонце сіло. Вестрі поспіхом поцілував мене в щоку і сказав:
— Мабуть, час повертатися.
Я відчула в його голосі тривогу й сама захвилювалася. Важко сказати, що саме гнітило Вестрі: наближення ворога чи нестерпна думка про нашу близьку розлуку.
—Так, час, — погодилась я. А якщо отаборитися в бунгало й чекати, поки японці висадяться на берег? Можливо, «прокляття» нас захистить?
Розгладивши сукню і заколовши волосся, я нагадала Вестрі:
—Не забудь свого листа.
—Звичайно. — Він вийняв дошку й зазирнув усередину. — Чекай, який лист? Тут нічого немає.
—Дурнику, звісно є, — присіла поруч я. — Певно, я надто глибоко його засунула.
Я сягнула рукою за брус, і серце заклякло від жаху: там було порожньо.
—О боже, Вестрі, він зник.
— Як зник? Ніхто не знає про нашу схованку. Хіба що ти розповіла.
—Та ні, я нікому не казала.
Аж раптом над океаном спалахнуло світло, й у Вестрі з’явилася серйозніша причина для хвилювання.