— Розберемося із цим пізніше, — сказав він. — Я мушу відвести тебе на базу. — Двері скрипнули на прощання, і Вестрі врочисто замкнув їх. — Ходімо назад стежкою через джунглі. Вона безпечніша.
Я кивнула й узяла його за руку. Ми пробиралися крізь гущавину, а думки крутилися навколо листа. Хто міг його забрати й навіщо? У нас залишилось обмаль часу. Треба розповісти Вестрі про свої почуття і надію на наше спільне майбутнє. Чи зможу я сказати йому? Чи відчуває він те саме?
Коли ми нарешті потрапили на базу, я і думати забула про лист. Тепер мені муляло інше.
—Вестрі, — у паніці прошепотіла я, коли ми підійшли до жіночої казарми. — Треба повернутися!
— Чому? — здивовано спитав він.
— Картина. Ми залишили там картину.
Вестрі знизав плечима:
—Заберемо її пізніше.
— Ні-ні. Той, хто забрав мого листа, може викрасти картину.
На мить Вестрі занепокоївся, а тоді похитав головою.
—Не думаю. Той, хто забрав листа, міг одразу забрати картину. Але не вчинив цього.
—Маю лихе передчуття. Не можна, щоб вона потрапила в руки злодія. Цій картині місце в музеї чи галереї, де її цінуватимуть і берегтимуть.
— І ми подбаємо, щоб вона туди потрапила, — запевнив Вестрі. — Хай тільки все вгамується. Я принесу її тобі, коли ми дамо раду з кораблем.
—Обіцяєш?
—Так. — І він цмокнув мене в ніс.
— Бережи себе, — мовила я, перед тим як рушити до казарми. —Ти також.
* * *
— Ну нарешті! — прошепотіла медсестра Гільдебренд у холі. Але цей шепіт допікав не менше, ніж крик. — У мене немає часу слухати виправдання або читати мораль. Просто знайте, що всі медсестри давно у сховищі, і я чекала лише на вас. Японці атакують. Полковник наказав медсестрам ховатися в підземелля. Мерщій!
Ми з медсестрою Гільдебренд побігли вниз сходами. Серце гупало, як несамовите, а рука мимоволі потягнулася до комірця. Того ранку я причепила до нього брошку-троянду — подарунок Кітті. Та під пальцями була лише тканина. Брошка зникла. Я заклякла.
— Чого чекаєте? — гримнула медсестра Гільдебренд. Я стривожено глянула на сходи й на двері.
— Просто, — пробурмотіла я, нишпорячи по кишенях сукні, — я загубила одну річ. Дуже важливу.
—Важливішу, ніж ваше життя?
Я знічено похитала головою.
—Тоді ходімо. Потрібно дістатися сховища.
Яка я роззява! Як можна було загубити брошку? Перед очима постала картина, як вона лежить у піску, а кучеряві хвилі змивають її в море. Я згадала про Кітті. Можливо, це знак, що наша дружба добігла кінця?
Ми з медсестрою Гільдебренд спустилися сходами, вона відімкнула двері крихітної кімнати, закотила килимок і підняла люк у підлозі.
—Ви перша! — звеліла вона, вказуючи в темряву. Я спустилася драбиною в сутінь схованки, де блимало кілька ліхтариків. Коли ноги торкнулися підлоги, я роззирнулася навколо й упізнала Ліз, Стеллу й інших дівчат.
— Кітті! — гукнула я. — Ти тут?
У відповідь — тиша. Я занепокоєно обернулася до сестри Гільдебренд.
—Кітті там, — мовила вона, вказавши на самотній ліхтарик у дальньому кутку.
Я підійшла ближче й побачила маленьке перелякане обличчя Кітті, обрамлене розтріпаними кучерями. Вона сиділа, спершись на стіну, і геть підупала духом.
—Я переживала, що ти не повернешся. — Кітті витерла сльозу. Я сіла поруч і міцно стиснула її руку.
—Я вже тут.
* * *
Ніхто не знав, що відбувається ззовні. Минуло дві години, але здавалося, що всі дванадцять. Стелла за наказом сестри Гільдебренд роздала нам рації, воду й консерви. Їх вистачило б на кілька днів, а то й тижнів. Від перспективи життя в темряві на сухпайку спина взялася сиротами.
—Тримай, — сказала Стелла і простягнула мені флягу. Я відпила великий ковток. На зубах заскрипів пил.
Нагорі почулися кроки, і ми всі завмерли.
—Сестри, — прошепотіла медсестра Гільдебренд, знімаючи зі стіни гвинтівку, — загасити ліхтарики.
Ми виконали наказ і слухали в темряві, як наближаються і гучнішають кроки. Глухий удар. Зарипів люк. Господи, японці знайшли нас!
Та замість чужої мови в сховищі пролунав знайомий голос:
—Медсестри, усе чисто. Корабель рушив на захід. Можете виходити.
Дівчата радісно загаласували. Усі, окрім Кітті, яка непорушно дивилася поперед себе. Я взяла її за руку.
—Ходімо, люба. Усе гаразд. Ми можемо виходити.
Кітті глянула так, наче я розбудила її зі сну. Вона ввімкнула ліхтарик, і я одразу помітила знайомий неуважний погляд. Кітті знову віддалялася.