Тато похмуро кивнув.
На рік молодші за нас із Кітті двійнята їдуть на війну. Війна. Це неможливо. Ще вчора вони смикали мене за кіски в початковій школі. Сором’язливий Террі з веснянкуватими щічками. Вищий і не аж такий веснянкуватий Ларрі, природжений комік. Обидва руді й нерозлучні. Я замислилась, чи дозволять їм стояти поруч на бойовищі? Тоді заплющила очі, відганяючи цю думку від себе, але вона не йшла. Бойовище.
Тато прочитав мої думки:
—Якщо ти хвилюєшся за Джерарда, то не варто.
Джерард не поступався силою і хоробрістю іншим чоловікам, але Мої спроби уявити його за стінами банку й без костюма були марні. Ні, я не хотіла, щоб він ішов воювати, але глибоко всередині прагнула побачити його у формі, побачити, як він бореться за щось більше, ніж долари й центи.
— Його родина має дуже важливу позицію в суспільстві, — вів далі тато. — Джордж Ґодфрі подбає, щоб його син залишився.
У серці зайнявся жахливий конфлікт: захищене становище Джерарда викликало водночас полегкість і зневагу. Це неправильно, що чоловікам з бідних родин доводилося боронити країну на війні, доки купка привілейованих уникала призову. Звісно, банківський магнат і колишній сенатор Джордж Ґодфрі вже літній, а Джерард — його права рука в банку. Утім прикро собі уявляти, що брати Ларсони б’ються в бункері посеред холоднющої європейської зими, а Джерард крутиться на зручному шкіряному кріслі в теплому офісі.
Тато прочитав неспокій у моїх очах.
— Не переймайся. Адже я бачу, що тобі тривожно.
Кітті склала руки на колінах і дивилася в одну точку. Мабуть, вона думала про містера Ґелфмена. Він також піде на війну? Навряд чи йому більше ніж тридцять вісім, а отже, підпадає під призов. Я зітхнула, щосили воліючи, щоб війна скінчилася. Її моторошні вісті нависали над нами, пробираючись у кожну щілину й отруюючи прекрасний літній день.
— Мама сьогодні вечеряє в місті, — сказав тато, якось невпевнено глянувши на будинок, але цей сумнів без сліду зник до того, як я перехопила його погляд. — Матиму за честь повечеряти у вашій компанії, леді.
Кітті похитала головою.
—Маю плани, — загадково сказала вона.
— Вибач, тату, я вечеряю з Джерардом.
Він кивнув і на мить видався розчуленим:
—Тільки погляньте на себе. Уже дорослі, з грандіозними планами. А, здається, секунду тому сиділи тут і гралися ляльками.
Правду кажучи, було б чудово повернутись у ті безтурботні веселі дні, які крутилися навколо паперових ляльок, переодягань і чаю з подругами. Я застебнула светр, бо здіймався вітер — вітер змін.
—Ходімо всередину, — запропонувала я, схопивши Кітті за руку.
—Гаразд, — мило всміхнулася вона.
І ми знову перетворилися на Кітті й Енн.
* * *
Очі пекло від сигаретного диму. Він хмарою висів над столом. Приглушене світло. Це «Кабана-клаб» — місце, куди в суботній вечір з’їжджався танцювати весь Сіетл. Я мружилася, намагаючись розгледіти сцену.
Кітті підсунула до мене коробочку, загорнуту в блакитний папір. Блиснула золотава стрічка.
— Що це?
—Це для тебе, — усміхнулася вона.
Я запитально глипнула на Кітті, тоді на коробочку, розв’язала стрічку та розгорнула папір. Біла ювелірна коробочка. Піднявши віко, я побачила всередині блискучу річ.
—Кітті?
—Це брошка. Брошка дружби. Пам’ятаєш, у дитинстві ми мали крихітні перстеники? — Я кивнула, не певна, чому саме печуть очі: через дим чи спогади про часи, коли все було просто. — Я подумала, що нам потрібна версія для дорослих, — сказала Кітті, відкидаючи з плеча пасмо волосся. Аналогічна брошка красувалася на її сукні. — Бачиш? У мене теж є.
Кругла срібна дещиця була поцяткована блакитними камінчиками, які складались у троянду. Вона іскрилася в притлумленому світлі клубу. Обернувши брошку, я помітила гравіювання: «Для Енн. З любов’ю — Кітті».
—Дуже красива, — сказала я, пришпилюючи її до сукні.
Кітті засяяла.
— Я хочу, щоб це був символ нашої дружби. Щоб ми пам’ятали, що в нас немає секретів одна від одної, і не дозволяли ні часу, ні обставинам це змінити.
Я кивнула на знак згоди.
— Завжди носитиму її.
— Я теж, — усміхнулася Кітті.
Ми сьорбали газовану воду й розглядали переповнений клуб, у якому друзі, однокласники, знайомі насолоджувалися, можливо, останньою суботою перед тим, як вітер вихопить їх і понесе в майбутнє. На війну. Під вінець. У невідомість. Я важко ковтнула.
—Глянь на Етель і Девіда Бартона, — прошепотіла Кітті мені на вухо та вказала на пару коло барної стійки. — Він усю її обмацав.
Кітті не зводила з них очей занадто довго.