—Так, звичайно. — Вона підвелась і рушила до виходу, не чекаючи на мене.
* * *
—Не можу повірити, що завтра ми рушаємо додому! — охнула Ліз за сніданком наступного дня.
Завтра. Думка про від’їзд лякала мене, відколи я покохала Вестрі. Коли ми покинемо острів, наша реальність щезне. З’явиться зовсім інша. І, боюсь, у цій новій реальності все буде складніше.
—Солдати відчалюють зранку, — додала Стелла. Вона не дуже раділа, що Вілл вирушає воювати далі. — Я от думаю. Якщо податися на службу в Європу, я принаймні буду ближче до нього...
Я похитала головою. Війна не пожаліла Стеллу. Сама шкіра й кості. Кому-кому, а їй точно треба відпочити.
— Навіть якщо ти поїдеш до Європи, це його не захистить, — мовила я. — Краще повертайся додому й чекай Вілла там.
Стелла погодилася.
—А Кітті просто навіжена. Я чула, що вона їде у Францію, прямісінько в серце війни. Вона вирушає до Нормандії.
Мої щоки спаленіли. Франція? Чому Кітті не розповіла про це? Невже вважає, що мені байдуже?
— Про вовка промовка, — Стелла кивнула на двері.
У їдальню зайшла усміхнена Кітті. Її щоки рум’яніли, як колись. Вона рушила до нашого столу, аж раптом я помітила в її руках букетик жовтого гібіскусу й уся почервоніла.
—Доброго ранку, дівчата, — ледь не проспівала вона. — Як сніданок?
Очі Стелли свердлили мою скроню.
—Чудовий, — спробувала розрадити напруження Ліз. — Якщо тобі до смаку гумова яєчня.
Кітті загиготіла й поклала букетик, перев’язаний білою стрічкою, на стіл.
—Погляньте, яка краса, — мовила вона, милуючись жовтими пелюстками на контрасті з блідою стільницею. Я одразу впізнала квіти, що росли біля бунгало. Це вони.
—Ого-го, — сказала Стелла. — Здається, у когось з’явився шанувальник.
—Ой, Стелло, не вигадуй, — манірилася Кітті.
— Звідки тоді квіти? — не вгавала Стелла. Краще б вона промовчала. Я не хочу знати.
Кітті засміялась і закружляла в чергу по їжу. Нам залишилося тільки гадати.
Стелла прокашлялась і вискалила зуби.
—Хіба я не попереджала тебе першого дня?
Я зірвалася на ноги й кинулася геть.
— Енн, — гукнула Стелла. — Почекай. Я нічого такого не мала на увазі. Вертайся.
Я мчала стежкою до казарми, і в голові пролітало кілька останніх тижнів. Згадувала, як жвавішала Кітті, зустрічаючи Вестрі, і як вона віддалилася від мене. Вона не байдужа до нього. Це ясно, як божий день.
І тут я заклякла. Можливо, він теж відчуває щось до неї? Будь-якому чоловікові на нашому з Кітті шляху — за винятком Джерарда — вона подобалася більше, ніж я. Її першу запрошували танцювати. Її кликали на випускний аж п’ять кавалерів, а мене — один. Я гарячково перестрибувала з думки на думку. Лист. О боже! Вестрі геть не хвилювався, що хтось забрав його. Можливо, він розіграв крадіжку, щоб уникнути моїх зізнань і надій на майбутнє разом?
Я копнула камінець і похитала головою, відганяючи причепливі думки. Ні, зараз не час про таке думати. Завтра нас чекає розлука. Залишилося кілька годин разом. Немає часу на цю маячню.
* * *
— От і все, — зітхнула Кітті наступного ранку, застебнувши блискавку на саквояжі. Він здавався геть маленьким порівняно з напханим одягом клунком, який я притягла в кімнату десять місяців тому. Кітті теж залишила частинку себе на острові.
—За годину мій літак, — сухо сказала вона, її очі метнулися за вікно й стали блукати зеленим пагорбом навпроти. Кітті часто туди дивилася. Що вона шукала?—Завтра ми з медсестрою Гільдебренд приєднаємося до ескадрильї, що прямує до Франції. А тоді...
Її голос урвався. Кітті у Франції. Сама-самісінька. Думка про це нестерпно пекла, як колись думка відпустити її сюди, на острів у Тихому океані. Байдуже, що вона відчувала до Вестрі. Глибоко під болючими шрамами, які Кітті перетворила на непроникний обладунок, ховалася моя найкраща подруга. Та цього разу я не поїду з нею.
— О Кітті! — зітхнула я. Якби лиш я могла пробитися крізь той обладунок. — Чому для нас усе так обернулося?
Кітті знизала плечима, узяла саквояж і зміряла мене довгим поглядом.
— Мабуть, це острів, — зрештою видушила із себе вона.
— Ні, Кітті, це не так. — Мій голос переповнила паніка. Паніка, тому що наша дружба добігала кінця, а з нею ішла ціла епоха. Як подруга я помилялася. Можна було проводити з Кітті більше часу. Краще підтримувати її в останні тижні вагітності — хоча я дуже старалася. І найголовніше—варто було розповісти правду про бунгало й усе інше. Я поклялася не мати таємниць, але впустила їх у нашу дружбу. І секрети розділили нас. — Кітті, я не змінилася. Я колишня добра Енн. І закладаюся, що глибоко в душі ти теж та сама Кітті. Я тільки хочу, щоб ми й далі залишалися Енн і Кітті.