Я перехопила її погляд, але не впізнавала очі. Стомлені, нечулі, старечі.
— Я теж хочу, — тихо мовила Кітті й відвернулася. — Одначе це неможливо. — Усередині все похололо. На очі набігли сльози й стікали щоками. — Прощавай, Енн, — сказала Кітті, не озираючись.
Діловим тоном, яким багато років говорила до домашньої обслуги чи продавців у магазині. Хотілося закричати: «Кітті, припини! Цей фарс зайшов надто далеко!» Та я стояла, прибита шоком і жалем, не здатна вимовити жодного слова.
—Усього найкращого тобі. Хай щастить, — додала вона.
Двері за нею зачинились. У кімнаті важко пульсувала тиша. Я впала на підлогу та зайшлася плачем. Здавалося, це тривало кілька годин. Яке право вона має отак іти, заявивши, що нашій дружбі кінець ? Як може так бездушно поводитися ?
Об одинадцятій задзвенів годинник. Я понад силу підвелася, віддираючи безсиле тіло від підлоги. Я обіцяла Вестрі попрощатися на аеродромі. Його літак вирушає за пів години, одразу після мого.
Поставивши валізу біля дверей, я глипнула в дзеркало. Очі розчервонілись і підпухли. Я сама себе не впізнала.
* * *
На мить я злякалася, що не знайду його серед розбурханого натовпу солдатів. Вони розпливались у величезну пляму кольору хакі. Дехто залишається на острові, але більшість разом з Вестрі вирушає далі. У Францію. Велику Британію. І лише кілька щасливців — додому.
Примружившись, я шукала його обличчя, і нарешті ми побачили одне одного.
Гучномовці веліли медсестрам зійти на облавок літака, але я проігнорувала їх і, покинувши валізу на Стеллу та Ліз, побігла до Вестрі. Він підхопив мене й поцілував.
— Не плач, кохана. — Він витер сльозу на моїй щоці. — Ми не прощаємося.
—Прощаємося. — Я гладила його виголене обличчя. — Ми не знаємо, що трапиться далі.
Це стосувалося не тільки його, а й мене.
Вестрі кивнув, дістав з наплічника букетик жовтого гібіскусу та простягнув мені. Гілочки зв’язувала біла стрічка. Кітті.
— Ці квіти, — затнулась я. — Ти вчора подарував такий букет Кітті?
Вестрі розгублено глянув на мене, а потім кивнув.
—Ну, так. Я просто...
Гучномовці знову ожили, тепер наказ стосувався солдатів.
—Вестрі, — мене охоплювала паніка, — ти не хочеш мені нічого пояснити? Про Кітті.
Він на мить опустив погляд, а тоді подивився мені просто в очі.
—Та це дурниця. Вибач, що одразу не розповів. Кілька тижнів тому зустрів Кітті на пляжі. Вона плакала. Я ішов у бунгало й покликав її із собою.
Я почервоніла. Вестрі привів її в наше бунгало, і вони були там удвох? Не можу повірити.
—Чому ти не сказав мені? Чому вона промовчала?
—Вибач, Енн. Мені здалося, що то пусте.
Я зиркнула на літак, який забере мене додому. Коло нього стояла Стелла й махала руками:
—Енн! Пора летіти!
Я востаннє глянула на Вестрі. Вітер скуйовдив його волосся. Страшно закортіло розчесати світлі пасма пальцями, як я безліч разів чинила в бунгало, вдихнути запах його тіла й розчинитися в ньому. Та щось зупинило мене.
— Бувай, — прошепотіла на вухо, востаннє притулившись щокою до його щоки. Стиснувши долоню Вестрі, я повернула йому букет і побігла до літака.
— Енн, зачекай! — гукнув він. — Зачекай, що з картиною? Ти забрала її?
Я заклякла на місці.
—«Забрала»? Я гадала, ти її забереш.
Вестрі схопився за голову.
— Вибач, Енн, я збирався піти по неї, але не було жодної вільної хвилинки. Я... — У його очах світився жах. Увесь підрозділ Вестрі вже піднявся на облавок, і командир прямував до нас. Я глипнула в бік пляжу, розмірковуючи, чи встигну до відльоту збігати в бунгало й забрати полотно, якщо мчатиму чимдуж.
—Стелло, — розпачливо гукнула я. Вона стояла біля трапа. — Будь ласка, скажи пілоту, що мені треба п’ятнадцять хвилин. Я забула на базі одну річ. Клянусь, я швидко.
Проте з кабіни виглянув невблаганний пілот:
—Даруйте, мем, але ми вже злітаємо. Негайно зійдіть на борт.
Ноги наче налилися свинцем, коли я підіймалася трапом. Крізь відчинені двері я востаннє зустрілась очима з Вестрі. Слова розчинялися в несамовитому реві двигуна, але можна було читати по губах.
—Пробач, мені дуже шкода, — казав він. — Я повернуся. Не хвилюйся, Енн. Я...
Тут двері зачинили, і речення залишилося незакінченим. «Та вже байдуже», — подумала я, витираючи сльози. Усе скінчилося. Магія, яку ми віднайшли в бунгало, зникла. Літак набирав швидкість і висоту, чари розвіювались. Острів меншав і меншав, доки не перетворився на малесеньку точку на карті. Точку, у якій ми стільки всього пережили та стільки залишили.