Тато прокашлявся і кивнув Максін:
—Ми залишимо вас удвох. Вам точно знайдеться про що поговорити.
Джерард узяв мене за руку та провів до дивана у вітальні, а тоді повернувся зачинити двері здоровою рукою.
— Передати не можу, як я за тобою тужив, — мовив він, сівши поруч.
Я і забула, який він гарний. Надзвичайно гарний.
—Вибач, що я так рідко писала.
—Нічого. — У його голосі було стільки любові. — Я знав, що ти заклопотана.
Чи пробачив би він мовчанку так легко, якби знав справжню причину?
—Твоя рука, — мовила я і ніжно торкнулася його плеча, але одразу відсмикнула долоню. — Ох, Джерарде! Тато казав, що вона може залишитися паралізованою.
Він знизав плечима і глухо мовив, не підводячи очей:
—Я мав померти там. Усі інші загинули. Усі, крім мене. Не розумію, чому я залишився живим.
Джерард повернувся з тягарем на серці, як і я. От тільки його тягар благородний.
Він узяв мої долоні в здорову руку й раптом завмер, не намацавши каблучки на підмізинному пальці.
—Джерарде, я...
Він похитав головою.
—Не треба пояснень. Для початку вистачить того, що ти тут. Ти повернулась.
Я поклала голову йому на плече.
Вересень 1944 року
—Повірити не можу, що я виходжу заміж, — сказала я, приміряючи білу шовкову сукню, яку мати привезла з Франції ще до початку війни.
—Вона тобі дуже личить, Антуанетт, — мовила Максін, підколюючи корсет булавкою. — Швачка тільки трохи забере отут. Ти схудла?
—Це все нерви, — я знизала плечима.
—Тебе щось тривожить, люба? Ти знаєш, що можеш усе мені розповісти.
Проте я не встигла дати відповідь: задзвонив телефон.
— Я візьму, — поквапилася на кухню я. — Мабуть, це Джерард.
Я схопила телефон.
—Привіт, — задихавшись, випалила я. — Вгадай, у що я вдягнена?
У слухавці затріщали перешкоди.
— Енн? — знайомий жіночий голос. — Енн, це ти?
—Так, це Енн. Хто це?
—Це я, Мері.
— Мері! О боже, як ти?
—Усе гаразд. У мене мало часу, тому не зволікатиму. На жаль, я телефоную з поганими новинами.
Я відчувала, як блідну. Мері. Погані новини.
—Що трапилося?
—Я в Парижі, — відповіла вона. — Приїхала до Едварда, але це тема для окремої розмови. Ти, певно, чула, що Париж звільнили.
—Так. — Я досі не могла повірити, що розмовляю з давньою подругою.
— Енн, це неймовірно. Союзники в місті. Ми вже думали, що цього ніколи не трапиться. Та я телефоную сказати, що сьогодні зустріла у військовому шпиталі Кітті, і...
Я часто згадувала Кітті, особливо тепер, коли наближалася дата весілля. Її ім’я знову роз’ятрило рану в моєму серці.
—Мері, з нею все гаразд?
—Так. Усе добре. Але Енн... Енн, з Вестрі біда. — Я опустилася на крісло. Кімната закрутилась, а шпилька з весільної сукні вп’ялась у шкіру. — Енн, ти чуєш мене?
—Так, — ледь мовила я. — Чую.
—Він у шпиталі, — вела далі Мері. — Поранений. Він був у складі Четвертої піхотної дивізії, яка штурмувала місто. Його батальйон потрапив у найгарячішу точку. Більшість солдатів загинула, він дивом вижив.
—Господи, Мері, настільки все зле?
—Я не певна, але... Здається, що... Енн, йому недобре.
— Він при тямі?
Лінія знову затріщала.
—Мері, ти чуєш мене?
—Так, чую. — Її голос лунав десь здалеку. Зв’язок міг урватися будь-якої миті. — Приїжджай. Тобі треба побачити його, перед тим як...
—Але як? — розгубилась я. — Авіасполучення обмежене. До Європи не дістатися.
—Є один спосіб. Маєш папір і ручку?
Понишпоривши в шухляді, я витягнула нотатник, підписаний маминою рукою. Аж раптом усвідомила, як за нею скучила. Я вже понад рік удома, але досі не з’їздила до Нью-Йорка її навідати.
—Готово, — озвалась я.
—Запиши код, — сказала Мері. — А5691К9НС.
—Що це?
—Дорожній код дипломатичної служби. З ним ти зможеш сісти на корабель, який через чотири дні вирушає з Нью-Йорка в Париж. Коли прибудеш, одразу їдь до мене. Бульвар Сен-Жермен, три, сорок п’ять.
Я нашкрябала адресу на аркуші й похитала головою:
—Гадаєш, це спрацює?
—Так. Якщо виникнуть проблеми, кажи, що ти від Едварда Натона.
Моя рука міцно стискала слухавку, наче щоб утримати зв’язок.
—Дякую, Мері!
Але лінія погрузла в перешкодах. Розмова урвалася.
* * *
—Джерарде, я мушу тобі зізнатися, — сказала я за вечерею. І відсунула тарілку вбік. Навіть смажений лосось із молодою картоплею не викликав апетиту.
—Ти нічого не їла, — спохмурнів він.
Джерард сидів навпроти мене в стильному сірому костюмі. Війна справді перетворила «Кабана-клаб» на місто-привид без гамірного натовпу й завіси сигаретного диму. На сцені грав одинокий саксофоніст. Бути тут здавалося зрадою — зрадою тих, хто загинув на війні або просто зараз боровся за життя в шпиталі. До горла підступив клубок.