—Ну... — усміхнулась я.
—Заходь-заходь! — Мати рушила вглиб квартири, і сукня зашурхотіла.
Я пішла слідом, тягнучи валізу в передпокій. Його освітлювала величезна кришталева люстра, надто пишна для маленької кімнатки.
—Не Віндермер, — мати знизала плечима, — але тепер мій дім тут. Я полюбила життя в місті.
Ми зайшли в невелику вітальню. Блискучий паркет, канапа у вікторіанському стилі.
—Звісно, — вела далі мати, — я тут усе змінюю. Леон мені допомагає.
Вона говорила так, наче я мала б його знати.
—Леон?
— Мій дизайнер. — Мати відпила великий ковток. Не пригадую, щоб вона захоплювалася мартіні, доки жила в Сіетлі. Як і сукнями, що оголюють ключиці. — Він пропонує пофарбувати цю кімнату в бузковий, але я не впевнена. Мені дужче подобається колір морської хвилі. Що думаєш, люба?
— Морська хвиля — це якось занадто сміливо, — щиро відповіла я.
—Цього я і домагаюся, люба. — Вона погладила найближчу стіну. — Сміливості. Твій батько любив усе традиційне. — Мати перехилила склянку до кінця, а тоді розсміялася. — Мені більше не потрібно догоджати традиціям. — Я кивнула, тому що не хотіла говорити про тата, коли вона в такому стані. Мати похитала головою. — Тільки подивися на мене. Про себе і про себе. Ти стомилася з дороги. Я покличу Мінні.
Вона натиснула на дзвінок, і за кілька секунд перед нами матеріалізувалася невисока дівчина мого віку.
—Мінні, сонечко, проведи Енн до її кімнати.
—Так, мем, — пискнула Мінні, беручи валізу.
—На добраніч, доню, — сказала мати й погладила мене по щоці. — Знаю, що в тебе обмаль часу, але зранку ми трохи розважимося перед твоїм від’їздом. Іди відпочинь, люба.
—Добраніч. — Я пішла нагору вслід за Мінні, а мати рушила до столика й узяла пляшку джину.
* * *
Зранку я прокинулася від гудіння автомобільних клаксонів за вікном. Спробувала ще подрімати, накривши голову подушкою, але не допомогло. Я глянула на годинник — шоста сорок. Не залишалося нічого іншого, як встати й одягнутися. Та й мати, мабуть, чекає. Я хотіла провести з нею якнайбільше часу, перед тим як сяду на корабель.
Спустившись, я по-новому поглянула на квартиру. У променях ранкового сонця вітальня здавалася необжитою. Порожні стіни — ні фотографій, ні картин. Мати любила живопис.
—Доброго ранку, міс. — На порозі кухні мене зустріла Мінні. — Приготувати вам каву чи чай?
— Чай, якщо можна. Дякую, Мінні, — всміхнулась я.
За кілька хвилин вона повернулася з тацею, на якій, окрім горнятка чаю, лежали фрукти, круасан і варене яйце.
Хіба не краще зачекати на матір? здивувалась я.
Мінні явно почувалася незручно.
—Ну, просто тут така справа, ну...
— Що таке, Мінні?
—Учора прийшов містер Шварц, — сказала вона, очікуючи на мою реакцію.
—Ем, це Леон?
—Так, мем. Він прийшов уже після вас.
—Ох. І мама ще спить?
—Так.
— Мінні, а він досі тут?
Служниця втупила погляд у підлогу й заходилася гризти ніготь на великому пальці.
—Отже, він тут.
Мінні, здавалося, зраділа нагоді поділитися секретом.
—Коли він залишається, вона часто прокидається аж о дванадцятій або першій.
Я кивнула, намагаючись не виказати розчарування.
—Тоді поснідаю зараз, — мовила я і підсунула тацю. — Дякую.
—Ох, але міс... Міс Енн, — схвильовано залепетала Мінні. — Тільки не кажіть місіс Келловей, що я вам розповіла. Не скажете?
Я підбадьорливо поплескала її по плечу.
—Звісно, що не скажу. Це буде наша таємниця.
* * *
За годину я вийшла на вулицю. У мене було п’ять вільних годин, перед тим як вирушати в порт. Я зупинила таксі, але не знала, куди їхати.
— Куди вам, міс? — запитав водій.
— Не знаю. Маю кілька годин, щоб побачити місто. Може, ви щось порадите?
Водій засміявся, і В кутику рота зблиснув золотий зуб.
Кумедно. У цьому місті, здається, кожен точно знає, куди йому треба
Знизавши плечима, я глянула на вікна маминої квартири. Штори в спальні досі опущені.
—Раніше я думала, що знаю. Що нарешті зрозуміла, куди мені, але...
Водій занепокоєно подивився на мене.
—Слухайте, міс, я не хотів вас образити.
—Ні, я не ображаюся.
—Гм... — Він дістав якусь брошуру з кишені піджака. — Любите мистецтво?
Я згадала полотно, яке залишилося в бунгало. Як би я хотіла, щоб воно було в мене.
—Так, люблю.
—То я повезу вас у «Метрополітен».
— Куди?
Він поблажливо всміхнувся, наче розмовляв з дитиною.
—Музей мистецтва «Метрополітен».
—Так, чудово.
—Сподіваюся, там ви знайдете те, що шукаєте, — підморгнув водій.