— Я також, — мовила я і простягнула йому три хрусткі купюри.
Кілька хвилин по тому я опинилася біля величезної будівлі, вхід до якої обрамляли гігантські колони. Я вибігла сходами, увійшла всередину й попрямувала до інформаційної стійки.
—Перепрошую, мем, у вас часом немає полотен французьких художників?
Жінка віком десь як моя мати відповіла, не відриваючи погляду від книжки:
—Звісно, є, міс. Третій поверх, ліве крило.
—Дякую. — І я рушила до найближчого ліфта. Наївно думати, що я отак зайду в перший-ліпший музей і знайду там Ґоґена. Проте кортіло дізнатися, чи схожа невеличка картина з бунгало на інші його полотна. Можливо, Тіта казала правду про справжнього господаря бунгало? І про прокляття?
Ліфт відчинився на третьому поверсі. Тут практично не було людей. Тільки хлопчик із червоною кулькою, який тримався за мамину руку, і охоронець біля входу в праве крило.
Я ішла від картини до картини, читаючи інформацію на табличках. Моне, Сезан, інші невідомі мені імена. Переглянувши всю залу, я сіла на лавці коло ліфта й засмучено зітхнула.
— Перепрошую, міс, — охоронець підійшов і глянув на мене поверх окулярів. — Можливо, вам допомогти? Щось шукаєте?
Я всміхнулася.
—Та ні, не треба. Я подумала, що знайду тут полотна одного художника, але помилилася.
— Якого саме? — він схилив голову.
—Ох, француза, який написав чимало полотен у Полінезії. Можливо, мені більше пощастить у Парижі.
— Як його звати?
— Поль Ґоґен. — Я підвелася з лавки й викликала ліфт.
—Так, — сказав охоронець. — У нас є його роботи.
— Справді?
Ліфт дзенькнув і відчинився, та я не поворухнулася.
—Звісно, — охоронець кивнув на двері поруч. На них висів замок. — Це крило зачинене через технічні роботи. Але я бачу, як ви хочете його побачити, і можу відімкнути залу. Як виняток.
—Можете?
—Аякже, — сказав він і поплескав по ключах на поясі.
Чоловік відімкнув двері латунним ключем і притримав їх.
— Можете дивитися, скільки завгодно. Я буду в коридорі.
—Дякую, — щиро сказала я. — Величезна вам подяка.
Я увійшла в залу, і двері тихенько клацнули позаду. Приміщення було менше, ніж попереднє, але стіни рясніли картинами. Спершу я розгубилася: звідки починати? Справа — пейзажі, зліва — портрети. А відтак я помітила полотно на протилежній стіні. Чомусь воно видалося знайомим. Навряд чи художник, який колись жив у бунгало, малював той шматок пляжу кілька разів, але коли я підійшла ближче, ця думка перестала здаватися неймовірною.
На полотні був зображений кущ жовтого гібіскусу й хатина з очеретяним дахом. Наше бунгало. На березі моря виднівся силует острів’янки. Ця картина — наче сестра нашої знахідки. Вони ніби два послідовні кадри, схоплені фотографом.
Я озирнулася, шукаючи табличку з інформацією про рік, місце створення, автора, але нічого не знайшла.
Тож я відчинила двері й визирнула в коридор, сподіваючись перехопити погляд охоронця.
— Перепрошую, сер, — шепнула я.
—Так? — він підійшов ближче.
— Вибачте, що потривожила. Ви говорили, що залу зачинено через технічні роботи. Мабуть, через це зняли таблички біля картин. Та є одне полотно, про яке я хочу дізнатися більше.
Чоловік усміхнувся.
— Я спробую допомогти.
Ми увійшли в залу, і я показала на картину.
—Ось вона.
—Я знаю це полотно. Воно особливе.
—А хто автор?
—Той самий Поль Ґоґен, — засміявся він. — Це легко визначити із зображення острів’янки на тлі й підпису.
—Підпису? — не вірячи своїм вухам перепитала я.
—Ось тут, — показав охоронець у нижній лівий кут. Підпис, залишений жовтою фарбою, зливався з гібіскусом.
Так, це Ґоґен. Якби тут був Вестрі.
—Ось іще одна його картина. — Охоронець показав на більше полотно. На ньому була гологруда жінка з квіткою плюмерії у волоссі. Я аж затерпла, коли зрозуміла, на кого вона схожа. Атея. Як дві краплі води.
Але я повернулася до пейзажу.
—Ви часом не знаєте, де він написав цю картину?
—Мабуть, перебуваючи на Таїті на початку 1890-х.
—Таїті?
—Або десь неподалік. Кажуть, що він відвідував сусідні острови. Іноді моряки знаходять його роботи, коли обмінюються товарами з місцевими жителями. Уявіть собі, виміняти безцінне полотно за пачку цигарок.
Охоронець захоплено похитав головою, а на мене накотилася паніка. Та сама паніка, що охопила мене тоді, коли я покидала острів, усвідомлюючи: я можу більше ніколи не побачити картину.