—А що ще ви знаєте про його життя на островах?
— Він був відлюдьком, — відповів охоронець. — Жив у маленьких хатинах, спокушав дівчат, удвічі молодших за себе й постійно втрапляв у халепи. Хворів на сифіліс і помер на самоті від серцевого нападу. Важко це назвати щасливим життям.
Я кивнула. Усе сходиться. Бунгало. Картина. Застереження Тіти. Прокляття.
І по-новому подивилася на охоронця:
—Звідки ви так багато знаєте про Ґоґена?
—У цих стінах небагато мисливців на шедеври, — підморгнув він. — Тому в мене багато часу. До того ж Ґоген — мій улюблений художник. Він не заслуговує припадати пилом у цій залі. Його слід виставляти на рівні з Моне та Ван Гогом.
Я цілком погоджувалась. От би перелетіти назад на острів і забрати полотно, яке ми з Вестрі там залишили. Я віддала б картину до музею, зажадала б, щоб вона висіла у всіх на очах тут, поряд із тією, яку я щойно побачила. Разом вони розкажуть історію до кінця.
* * *
—Люба, пробач, що проспала, — озвалася з канапи мати, коли я повернулася до квартири. Вона прикладала до голови пакет з льодом. — У мене страшенно болить голова.
Мені закортіло сказати: «Та ти цілу ніч пиячила з якимось містером Шварцом». Проте я стрималась і всміхнулася:
— Нічого, мамо, я знайшла собі заняття.
— Чудово. Я почуваюся геть погано та, на жаль, не зможу поїхати з тобою в порт. Але за пів години приїде таксі. Ти будеш там вчасно.
— Мамо, — я витримала паузу, обережно добираючи слова. — Ми так і не поговорили з тобою про те, що сталося. Про тата й Максін. — Вона опустила погляд, щоб не дивитися мені в очі. — Мамо, як ти взагалі? — спитала я. — Напевно, тобі було дуже боляче.
Мати спробувала приховати смуток, простягнувши мені булочку, спечену Мінні. Проте я відчувала, як їй тяжко.
— Мамо?
Вона зітхнула.
—Усе буде добре. Потрібен час. Я намагаюся максимально заповнювати свої дні. Тепер від чоловіків нема відгону. — Незручний момент, тож я відвела погляд. — Шлюб — це найбільший крах у моєму житті.
— Ох, мамо...
— Ні, послухай мене, — перебила вона. Я сумнівалася, що хочу слухати, але покірно кивнула головою. — Я завжди кохала твого батька. Та вже давно зрозуміла, що він не кохає мене. І ніколи не кохав. Не відчував того, що мусить відчувати чоловік до дружини. — Мати зітхнула, роздивляючись свої долоні. І зненацька перейшла із сумного тону на діловитий: — Нехай це буде уроком для тебе, люба. Коли виходитимеш заміж, — вона пильно подивилася мені в очі, — переконайся, що він кохає тебе. Кохає по-справжньому.
— Гаразд.
Мати відкинулася на подушку.
—Ти так і не пояснила, чому їдеш до Франції, люба.
Я глянула на матір, розуміючи її, як ніколи.
—Ти щойно говорила про кохання, мамо. Тому я і їду до Франції. Щоб переконатися.
Розділ 15
Мері мала рацію, дорожній код дипломатичної служби спрацював. У порту я вся тремтіла, доки молодий солдат підозріло вивчав мене. Утім, коли прозвучало ім’я Едварда Натона, він одразу простяг мені папірець із номером каюти й побажав щасливої дороги.
Наприкінці виснажливої мандрівки, вся зелена від морської хвороби, я замислилася, чи не марна уся ця затія. Навіть якщо мені вдасться побачити Вестрі, чи захоче він зустрічі? Минуло більше року, відколи ми попрощалися на Бора-Бора. Він не писав і не телефонував. Звісно, це непросто, якщо брати до уваги запеклі бойові дії в Європі, але він міг бодай спробувати. Але не спробував.
—Причалюємо! — вигукнув стюард у коридорі. — Шановні пасажири, не забувайте свої особисті речі.
Я виглянула з крихітного ілюмінатора. Крізь мряку виднівся тихий порт Гавр. Звідси до Парижа коротка мандрівка залізницею. У серце закралися сумніви. Чому я тут? Минув цілий рік. Дуже тривалий рік. Можливо, я женуся за мрією, яка давним-давно померла? Та я відмахнулася від цієї думки і стиснула ручку валізи. Якщо вже я зайшла так далеко, треба довести справу до кінця.
* * *
Я стояла на бульварі Сен-Жермен і дивилася на кам’яницю, у якій мешкала Мері. Пишна будівля з рядами невеликих балконів, прикрашених квітковими вазонами. Усередині мерехтіло світло. Мені кортіло дізнатись, як Мері жила під час окупації і чим обернулася їхня з Едвардом історія. Невже лист усе змінив? Він попросив її повернутися? Настала щаслива розв’язка? Було пізно, майже десята, але парижани юрмилися в кафе та ресторанах, а закохані пари гуляли, тримаючись за руки. Але свідчення жахів, які пережило місто, нікуди не зникли. Біля сміттєвого баку валявся обгорілий і пошматований нацистський прапор. Вивіска пекарні через дорогу почорніла від кіптяви, і вціліло тільки одне вікно. На дверях висіла нашивка — жовта зірка Давида.