Якоїсь миті сум у погляді Мері розвіявся:
—Звісно, поїду. До речі, Стелла теж у Парижі.
—Справді?
—Так, уже кілька тижнів.
—А Вілл?
—Теж тут. Вони одружуються десь за місяць.
— Як чудово, — усміхнулась я. — Хочу її побачити.
—Вони з Віллом поїхали на кілька днів на південь. Стелла засмутиться, що ви розминулися.
— Коли ми завтра вирушаємо до госпіталю?
Мері знову задивилася у вікно.
— Відвідувачів впускають з дев’ятої. Зранку зловимо таксі. А зараз — твоя кімната далі коридором, другі двері зліва. Ти геть утомилася, тож іди відпочинь.
Вона спробувала всміхнутись, але кутики вуст наче скам’яніли й обважніли від горя.
—Дякую, Мері.
Перш ніж рушити оздобленим червоним деревом коридором, я ще раз глипнула на вітальню. Мері непорушно сиділа на дивані, склавши руки на колінах, і дивилася крізь вікно на Сену й сяйво звільненого Парижа.
У цих стінах щось трапилося. Щось невимовно жахливе. Я це відчувала.
* * *
Перед нами виріс Центральний військовий госпіталь США, і я міцніше стиснула руку Мері. У небі світило сонце, але величезний фасад заливав простір навколо будівлі тінню.
— Чому він такий... — я затнулася.
—Лиховісний?
—Так. — Я примружилася, щоб розглянути найвищий поверх.
—Тому що до приходу союзників тут було справдешнє пекло.
Мері пояснила, що дванадцятиповерхова лікарня Божон була твердинею нацистів. Після звільнення міста генерал-майор Пол Гоулі, головний хірург, переоблаштував будівлю. З неї винесли медичне обладнання, яке німці використовували для жахливих дослідів на євреях і поляках. Тепер на останньому поверсі намальовано червоний хрест, але мені той хрест нагадував бомбардувальник.
Мері вказала на одне з вікон:
— Бачиш отам? Відчинене вікно на сьомому поверсі? — Я кивнула. — Там я знайшла полячку з дитиною, їх обох заморили голодом, — тихо мовила Мері. — Нацисти проводили над ними експеримент. Спостерігали крізь віконце й документували процес від початку до кінця. Я читала їхні записи. Жінка померла на дев’ятий день. Дитина — на одинадцятий. — Мені аж мороз пішов поза шкірою. — Проте жахи скінчилися, — понуро вела Мері. — Тепер завдяки генералу Гоулі тут рятують життя, а не відбирають. За останні два тижні до нас привезли тисячу пацієнтів, а далі буде ще більше.
Я не могла відвести очей від сьомого поверху.
— Енн?
—Так, — спроквола озвалась я.
—Ти готова?
—Сподіваюся.
Ми з Мері піднялися сходами й увійшли в госпіталь. У важкому застояному повітрі відчувався морок. Тут відбувалися жахливі звірства, і будівля не могла не просякнути ними. Хоч скільки обдирай стіни, хоч як багато разів начищай підлогу, сморід зла залишиться.
У ліфті Мері натиснула на кнопку дев’ятого поверху, і ми поїхали вгору. Кнопки світилися по черзі, а в голові все крутилося. Перший поверх, другий. Чи при тямі Вестрі? Чи впізнає мене? Третій. Чи кохає він мене досі? Четвертий. Що з нами буде далі?
—Мері, — я міцно схопилася за неї, — мені лячно.
Але приятелька наче не помітила мого страху:
—Ти слушно вчинила, що приїхала. Хай що трапиться далі, ти розставиш усі крапки над «і».
Я зітхнула та спитала:
—Ти підтримуєш зв’язок з Кітті?
Мері якось збентежено скривилася. Мабуть, до неї дійшли уривки з нашої історії і клопотів на острові.
—Якщо вже зайшла мова, — схвильовано сказала Мері. — То я мушу тобі дещо розповісти. Після нашої розмови сталися...
Раптом ліфт зупинився на п’ятому поверсі, і всередину ввійшли лікар і дві медсестри. Ми замовкли.
Коли ми вийшли на дев’ятому поверсі, картина мене приголомшила. Три сотні або й більше поранених солдатів лежали на розкладних ліжках, їхні знесилені тіла були вкриті темно-зеленими вовняними ковдрами.
— На цьому поверсі всі тяжкі, — озвалася Мері. — Багато серйозних поранень.
Серце гучно калатало в грудях.
—Де він? — панічно озиралась я. — Мері, відведи мене до нього.
До нас підійшла медсестра, моя ровесниця. Вона кивнула Мері, але не всміхнулася:
—Я гадала, у тебе вихідний.
—Так, — відповіла Мері. — Я прийшла з подругою. Вона хотіла навідати містера Ґріна.
Медсестра зміряла мене поглядом й обернулася до Мері:
—Вестрі Ґріна?
Почувши його ім’я з вуст чужої жінки, я затремтіла.
—Так, — сказала Мері. — Вестрі Ґріна.
Медсестра ще раз глипнула на мене й примружилась:
—А ви хто?
— Енн, — пробурмотіла я. — Енн Келловей.
—Гаразд. — Медсестра подивилася на Мері так, наче вони знали щось, чого не знаю я. — Я не впевнена... Піду запитаю.