Коли вона відійшла досить далеко, я повернулася до Мері:
— Не розумію, чому вона так дивно поводиться?
Мері дивилася кудись углиб палати, тоді у вікно, аби не мені в очі.
—Мері, — благала я. — Що трапилося?
—Присядьмо. — Вона взяла мене попід руку й повела до лави. На стіні цокав годинник, і кожен порух стрілки перетворювався на тортури.
—Коли я зателефонувала тобі, — почала Мері, — я не знала всієї історії. Не знала, що Вестрі...
До нас наближалися кроки, чиїсь підбори стукали дерев’яною підлогою. Я здивувалася, побачивши знайоме обличчя.
— Кітті! — зойкнула я, зриваючись на ноги. Попри все, що трапилося в минулому, мені запраглося кинутися в обійми давньої подруги, дати волю любові й перепросити. Ми обидві завинили одна перед одною.
Та мої очі наразилися на очі Кітті — очі незнайомки, і я зупинилася.
—Привіт, — холодно мовила вона.
Мері встала поруч і заговорила:
— Кітті, Енн здолала довгий шлях, щоб побачити Вестрі. Сподіваюся, вони зможуть поговорити.
— Боюся, це неможливо, — спохмурніла Кітті.
В очах запекло, і я безпорадно кліпала очима.
—Чому, Кітті? Він у важкому стані? Він без тями?
Кітті глянула на мої руки, на Джерардів перстень. Я пошкодувала, що не зняла його. Повернулася вже знайома нам медсестра й стала поруч із Кітті, наче підтримуючи її. Що вони приховують від мене?
—Кітті, — почала я, — що сталося?
—Вибач, Енн, — сухо відказала вона. — Справа в тому, що Вестрі просто не хоче тебе бачити.
Кімната закрутилась, і я схопилася за руку Мері, щоб не впасти. О господи! Я приїхала сюди із Сіетла, стою за кілька метрів від нього, але Вестрі не хоче мене бачити?
—Не розумію, — промимрила я, а шлунок зсудомило, наче через морську хворобу. — Я просто хотіла...
Кітті сплеснула руками, розвернулася і пішла геть.
— Мені шкода, Енн, — гукнула вона, не обертаючись. — Хай щастить.
Я дивилася їй услід. Кітті повернула праворуч і зникла за ширмою.
—Ходімо, Енн, — прошепотіла Мері, беручи мене під руку. — Мені так прикро, вибач, люба. Не варто було тебе приводити сюди. Я мала пояснити...
— Що пояснити? — скрикнула я. — Що я не зможу побачити чоловіка, якого кохаю, через заборону моєї найкращої подруги?
Мої слова відлунювали в повітрі, і я стерпла від їхньої безцеремонної правдивості. Нехай я вийду за Джерарда, але моє серце завжди належатиме Вестрі.
—Ні, — я вирвалася від Мері й рішуче пішла між поранених.
Притлумлений гул біля ліфта переріс у виразні стогони, плач і сміх. На цьому поверсі зібралися й вирували всі людські емоції.
Я швидко крокувала між рядами ліжок, зазираючи в кожне обличчя. Дехто пожирав мене очима, дехто взагалі не помічав. Де він? Якщо я знайду його, якщо загляну в очі, він передумає? Він досі кохає мене? Я не дам Кітті стати між нами. Не дозволю їй говорити замість Вестрі. Серце тріпотіло, я блукала серед безкінечних ліжок і молилася, щоб побачити знайомі каро-зелені очі, які полонили моє серце на острові.
Та я обійшла всю велетенську палату й не знайшла жодного сліду Вестрі. Панічно роззираючись, я раптом згадала про ширму, за якою зникла Кітті. Можливо, він там? Я рушила до протилежного кутка й зупинилася перед шатром у сіро-білі смужки. Невже мене відокремлює від Вестрі клаптик тонкої матерії?
Руки трусились, і я відгорнула край ширми, якраз щоб заглянути всередину. Там стояло чотири ліжка, усі зайняті. Я розрізнила риси обличчя чоловіка в дальньому куті й завмерла.
Вестрі.
Ноги підломлювались, а я вдивлялася в його лице. Худе, поросле щетиною, але досі вродливе, досі прекрасне. Таке, яким я його пам’ятала. Я потягнула ширму вбік, але враз завмерла: до ліжка Вестрі підійшла Кітті. Вона сіла на кріслі поруч і притуляла вологий рушник до його лоба — ніжно, з любов’ю. А відтак поцілувала його в чоло. Вестрі глянув на неї і всміхнувся так, що мої щоки запалали.
Хтось поклав руку мені на талію і потягнув на себе.
— Енн, — почувся голос Мері. — Не муч себе. Відпусти його.
Я відпустила ширму, припала обличчям до плеча Мері й заридала:
— Вестрі, мій Вестрі! Як вона могла? Мері, як вона могла?
Мері підняла моє підборіддя і витерла щоки рожевим носовичком.
—Мені так шкода, люба. Ходімо.
Ми підійшли до ліфта, але я зупинилася і стала шукати ручку й папір у сумочці. Коли знайшла, сіла на лаву.
— Що ти замислила? — спантеличено запитала Мері.
За кілька секунд я закінчила писати, встала і простягнула їй згорнутий аркуш.