—Завтра, коли я поїду, передай це Вестрі, — сказала я. Мері взяла записку, але дивилася на неї скептично. — Якщо я напишу листа до госпіталю, Кітті його перехопить. На тебе вся надія.
Однак Мері сторожко дивилася на аркуш.
—Ти впевнена, що досі хочеш йому щось сказати?
—Так, — кивнула я. — Мені конче потрібно, щоб він це прочитав.
—Гаразд, я передам йому, — мовила Мері, але напруження в голосі насторожило мене. — У мене завтра ранкова зміна. Спробую.
—Обіцяєш? — Я шукала певності в її обличчі.
—Так, — голос Мері раптом став тихий і безмежно втомлений. — Я постараюсь.
* * *
У Сіетлі я не припиняла думати про Вестрі. Минуло більше як місяць від того жахливого дня в Парижі, але навіть домашні клопоти та підготовка до весілля не допомогли викинути його з думок і серця. Я здригалася, коли дзвонив телефон, і щоранку чатувала на пошту біля вікна. Після записки, яку йому передала Мері, Вестрі обов’язково напише або зателефонує. Чому він не пише?
А тоді, у спокійний вівторковий ранок, коли ми з Максін збиралися до міста, хтось подзвонив у двері. Я випустила з рук сумочку, помада випала з неї і закотилася під диван.
—Я відчиню, — гукнула я Максін. За дверима стояв листоноша.
—Доброго ранку, мем. Мені потрібна міс Келловей.
—Так, це я.
Він простяг невеличкий конверт й усміхнувся:
— Вам телеграма з Парижа. Будь ласка, підпишіться тут.
Я зраділа, черкнула підпис на бланку й побігла до своєї кімнати. Зачинивши двері, я розірвала конверт. Усередині лежав клаптик жовтого паперу з друкованими рядками. Я підійшла до світла й затамувала подих.
Повернулися швидше з подорожі крпк
Мері померла крпк
Повісилася 18 вересня зранку крпк
Едвард остаточно розбив їй серце крпк
Вітання і найкращі побажання з Європи, Стелла крпк
Я довго витріщалася на клаптик паперу, вбираючи в себе слова. Зір заступила габа шоку.
— Ні!
Ні, Мері. Тільки не ти! Я пригадала смуток і вагання в її очах. На долю Мері випало більше страждань, аніж решті дівчат. Але вкоротити собі віку? Як вона могла? З очей бризнули сльози, я зім’яла телеграму й кинула її додолу.
Та за кілька секунд я усвідомила дещо інше. Серце несамовито закалатало. Господи, якого числа вона заподіяла собі смерть? Я підняла папір і розгладила його. Вісімнадцятого вересня. Ні. Не може бути.
Мене скував жах. Мері так і не пішла на ранкову зміну після наших відвідин. Вона не встигла передати Вестрі мою записку.
* * *
—Ти готова? — через два тижні запитав Джерард. Настав день нашого весілля, і він, проігнорувавши забобони, приїхав забрати мене до церкви. Мабуть, хвилювався, що по-іншому я просто не прийду.
Ми стояли у дверях, і я милувалася Джерардом. Елегантний смокінг, ідеальна біла троянда на лацкані. У вухах дзвеніли материні слова: «Коли виходитимеш заміж, переконайся, що він кохає тебе по-справжньому».
Я пригадала момент ніжності між Вестрі й Кітті в шпиталі. Як безглуздо було думати, що він чекатиме мене. Вірити, що він досі любить мене. Хіба не байдуже, одержав він записку чи ні? Цієї миті я по-новому поглянула на Джерарда. Він кохає мене. І завжди кохатиме. Цього вистачить на все життя.
—Так, — я проковтнула клубок, що стояв у горлі. Клубок болю, жалю і привидів з минулого. І взяла Джерарда за руку. — Я готова.
Золотий медальйон гойднувся на шиї і знову припав до грудей, якомога ближче до серця.
Розділ 16
— І ти вийшла за дідуся. — Голос Дженніфер повернув мене в сьогодення. Сонце вже сіло, і за вікном ледь рожевіла смуга крайнеба.
Я всміхнулась і витерла сльозу носовичком.
—Звісно, я вийшла за дідуся. Ти не рада? Якби не вийшла, тебе тут не було б.
Проте відповідь, здається, не задовольнила Дженніфер.
—Тобто я — результат твого розбитого серця?
—Зовсім ні, — запевнила я онучку. — Я любила твого діда.
—Але не так, як Вестрі.
Я кивнула.
—Життя мене навчило, що любов буває різною.
Я згадала сильного та впевненого Джерарда. Мені його бракувало. Бракувало того, як він цілував мене в щоку чи зустрічав з ранковою газетою, яйцем-пашот і золотистою грінкою. Джерард подарував мені своє серце цілком, а я дала йому лише шматочок. Бо глибоко під сімома замками тримала сховок, де горіла свічка для іншого.
—Ой, бабусю, — Дженніфер поклала голову мені на плече. — Чому ти не розповіла мені раніше? Хіба тобі не самотньо було стільки років тримати це в собі?