Моя люба!
Я пішла на прогулянку. Не хотіла тебе будити. Повернуся перед вечерею.
Обіймаю.
Бабуся
Надівши солом’яний капелюх, я вийшла з готелю, минула басейн, навколо якого смажилися дівчата в бікіні, бар, де молодята сьорбали фруктові коктейлі, і вийшла на берег океану. Пляж практично не змінився — неподалік виріс тільки один будиночок. Тут було так само тихо та спокійно, як сімдесят років тому.
Я знову стала двадцятиоднорічною медсестрою, яка вислизнула на пляж після тривалої зміни в санчастині. Крадькома озиралася, чи ніхто не йде за мною, а серце гупало в грудях, передчуваючи зустріч із ним.
Проте я швидко втомилася. Ноги все сильніше грузнули в піску. Я витерла краплі поту із чола й міцніше натягнула капелюх, який захищав обличчя від безжального сонця. Роззирнулася. Де воно? Мабуть, трохи далі.
Над головою кричали птахи, і я рушила далі, пильно вдивляючись у гущавину. Воно має бути тут. Десь тут.
За двадцять хвилин я зовсім захекалась і зупинилася. Знайшовши пляму тіні, опустилася на пісок і важко зітхнула. Звісно, бунгало вже немає. Чи я здуріла вірити, що воно досі стоїть і чекає на мене?
— Перепрошую, мем? — Почувши поруч чоловічий голос, я підвела голову. — Мем, з вами все гаразд?
До мене наближався чоловік. На вигляд йому було за шістдесят, майже як моєму старшому синові. З ним ішла жінка приблизно того самого віку, одягнена в блакитний сарафан. Темне волосся зібране в мальвінку.
—Так, так. — Я опанувала себе.
—Я Грег, а це моя дружина Лорен. Ми живемо тут неподалік.
— Мене звуть Енн. Енн Келл... — запнулась я, дивуючись з обмовки. Я прожила більшу частину життя як Енн Ґодфрі, але чомусь на острові це прізвище здавалося чужим. — Енн Келловей, — закінчила я.
Лорен глипнула на чоловіка, а потім на мене.
— Енн Келловей?
—Так. — Вона наче впізнала прізвище, і це мене спантеличило. — Вибачте, а ми знайомі?
Жінка похитала головою і вражено глипнула на свого супутника.
— Ні, — сказала вона та присіла поруч зі мною. — Але ми давно сподівалися познайомитися з вами.
—Я не зовсім розумію.
—Неймовірно, — зачудовано похитала головою Лорен. — Ви жили на острові під час війни, еге ж? — Я кивнула. — І тут недалеко є старе бунгало, — обережно вела далі вона. — Ви його бачили, так?
—Так. А звідки ви це знаєте?
Вона знову глянула на чоловіка, а тоді на мене.
— Він завжди говорив, що ви прийдете.
— Він?
—Містер Ґрін.
Серце закалатало швидше. Я приголомшено похитала головою.
— Не збагну. Ви знаєте про бунгало? І... Про Вестрі?
Лорен кивнула, а її чоловік підвівся і показав туди, звідки я прийшла.
—Воно там, неподалік нашого будинку. Відколи ви тут були, кущі трохи розрослися. Мабуть, ви просто не помітили.
Я швидко підвелась, але слабкість у ногах нагадала, що мені вже не двадцять один.
— Ви проведете мене туди?
—Так, — усміхнувся Грег.
Кілька хвилин ми йшли мовчки. Час від часу подружжя зацікавлено позирало на мене, але я не підводила очей, глушачи думки в шумі хвиль. Чи хочу я випитувати, що вони знають про бунгало та про Вестрі?
Зненацька Грег зупинився і показав рукою в гущавину.
—Воно отам.
—Дякую, — відповіла я, торуючи собі шлях крізь зарості.
—Міс Келловей, зачекайте, — гукнув з пляжу Грег. Я обернулася. — Просто, щоб ви розуміли, що воно вже не таке, як колись.
Я кивнула й рушила далі. З дерев звисали нахабні ліани, тягнулися мацаками, наче хотіли схопити мої кволі руки. Я глянула наліво, направо. Де воно? А відтак помітила величезний кущ гібіскусу. Він готувався зацвісти, і над листям випиналися крихітні жовті пуп’янки. Пульс прискорився. Воно десь поряд.
Відгорнувши чергову ліану, я нарешті побачила — бунгало досі стояло, хоч і не дуже впевнено. Очеретяний дах занепав і де-не-де провалився. Одна стіна просто впала, інші майже просвічувалися. Дверей не було. Я глибоко вдихнула, згадуючи, як ми з Вестрі знайшли хатинку багато років тому. Тепер на неї боляче дивитися.
Сходинки провалились, і я мусила якось вибратися на майже метрову висоту, щоб потрапити всередину. Руки боліли, але я підтягнулася і вилізла, налякавши пташку. Запищавши, вона пурхнула у вікно.
Вставши, я обтрусила штани від пилу й оглянулася. Ліжко й зібгане покривало, столик і крісло з червоного дерева, пошарпані штори, які колись я пошила, — усе залишилося на місці. Очі зупинилися на стіні, де висіла картина. Можливо, вона, загорнена в мішковину, досі лежить під ліжком? Там, де ми з Вестрі її залишили?