— Вибачте, — мовила Женев’єва. — Це прозвучало так, наче він...
— І що він розповів? — перевела тему Дженніфер. — Під час вашої розмови?
Женев’єва усміхнулася і подивилася вгору, наче намагалася згадати все до найменших подробиць.
—Ой, це було наче зі сторінок книжки. Він сказав, що колись покохав вас. І досі кохає.
— Чому він не телефонував і не писав? — я скрушно похитала головою.
Женев’єва знизала плечима.
— Мабуть, мав на те причини. Містер Ґрін був трохи дивакуватий. Але всі митці такі.
—Митці? — здивувалась я.
— Ну, так, — сказала Женев’єва. — На власні очі його робіт я не бачила, проте знаю, що в нього є, а точніше сказати, була величезна колекція. Живопис, скульптура. Після війни він навчався в Європі, а потім викладав мистецтвознавство в університеті десь у Штатах.
—Женев’єво, ви сказали, що в нього була величезна колекція. Як це розуміти?
— Він роздарував її різним галереям, — відповіла вона. — Містер Ґрін говорив, що мистецтвом треба ділитися, а не ховати його від інших людей.
—Так, це дуже схоже на Вестрі, — усміхнулась я.
—Женев’єво, ви сказали, що містер Ґрін працював зі скульптурою, — раптом озвалася Дженніфер і глянула на мене, наче шукаючи підтримки. — А не пам’ятаєте, з яким матеріалом він працював? Гіпс? Бронза?
Я розуміла, куди вона хилить. Острів підштовхував людей шукати зв’язки там, де їх немає.
— Ой, я не впевнена, — знизала плечима Женев’єва. — Він лише побіжно згадував про свою творчість. Боюся збрехати. Ми говорили дуже давно, і спогади нечіткі. — Тоді вона витягнула із сумки жовтий нотатник і поклала його на стіл. — Ви не проти, якщо я поставлю вам кілька запитань? — обережно запитала жінка.
—Звісно, запитуйте. — Склянка з водою затремтіла в руці, і я мусила притримати її другою.
— Як я писала в листі, багато років тому на острові вбили молоду жінку. Я намагаюся довести історію до кінця і домогтися справедливості.
Ми з Дженніфер перезирнулися.
— Як я знаю, ви працювали медсестрою і того вечора пішли у звільнення. — Женев’єва нахилилася ближче. — Енн, можливо, ви бачили або чули щось? Я ніяк не прорвуся за завісу таємниць. Наче острів просто проковтнув ту дівчину, і не залишилося жодної підказки. Напевно, ви моя остання надія на справедливість.
—Так, — мовила я. — Я дещо знаю.
—Справді? — Женев’єва розгорнула блокнот.
Я склала руки на колінах, згадуючи, як Вестрі просив тримати все в таємниці. Я багато років обдумувала цю історію зі всіх можливих ракурсів, але так і не второпала, чому й кого він захищав. Можливо, коли правда випливе, я нарешті почую відповідь.
— Її звали Атея, — мовила я.
Женев’єва широко розплющила очі.
—Так, це вона.
Дженніфер стиснула мою руку під столом.
— Красива дівчина, — вела далі я. — Я знала її зовсім недовго, але вона уособлювала все добре, що було на острові.
Женев’єва відклала ручку й кивнула:
— Багато острів’ян так і не змирилося з її смертю. Донині. Старожили кажуть, що це найстрашніший злочин, скоєний на цьому клаптику суходолу. І моя місія — домогтися справедливості. Заради вбитої і всіх мешканців острова.
—Я допоможу вам. Але для цього слід піти в одне місце. Там ми знайдемо річ, яка підкаже шлях до справедливості. — Сонце сідало, осяваючи небокрай неймовірними відтінками помаранчевого й фіолетового. — Але сьогодні вже пізно. Ми могли б зустрітися завтра зранку біля готелю? — запитала я.
—Так, — вдячно всміхнулася Женев’єва. — У будь-який зручний час.
—Дев’ята тридцять?
—Чудово. Не можу дочекатися.
* * *
Коли ми повернулися в номер, я сіла на балконі й дивилася на океан. Серпик місяця сріблив хвилі, що ліниво викочувалися на берег. У сумці, яку Дженніфер залишила на балконі, задзвонив телефон.
—Люба! — гукнула я в кімнату. — Тобі телефонують.
Вона вискочила на балкон у зеленій піжамі та схопила сумочку.
—Цікаво. Не думала, що тут тягне мережа. Алло?
Я упіввуха дослухалася до розмови, хоча це був радше монолог по той бік слухавки.
— Не може бути! — вигукнула онучка й знову замовкла. — Ох. — Щось засмутило її, але вона усміхнулася знову. — Дякую. Я дуже вам вдячна. Надзвичайно. Зателефоную вам, коли повернуся до Сіетла.
Дженніфер поклала слухавку, сіла на сусіднє крісло та приголомшено мовила:
—Телефонувала жінка з архіву. Вони знайшли його. Знайшли скульптора.
Я одразу пригадала запитання, яке Дженніфер поставила Женев’єві. А раптом неможливо? Кумедно, але уява онучки подарувала мені надію.