Звісно, ландшафт змінився. Але я побачила попереду величезну пальму й зрозуміла, що ми близько. Випередивши супутниць, я пришвидшила крок і зупинилася тільки біля стовбура старого дерева. А тоді стала навколішки й занурила руки у вологий ґрунт, витягаючи його кавалками. Це має бути тут.
— Вам допомогти? — запитала Женев’єва, зігнувшись над купкою землі, яку я вигорнула голіруч.
Я похитала головою.
—Зачекайте кілька хвилин, і я знайду його.
Земля обліплювала долоні й пальці, забивалася під нігті. Колись мене це хвилювало б, але тепер — ні. Я ще ніколи не була така близька до справедливості. Я відчувала її запах. А за хвилину відчула дотик.
Десь на глибині тридцяти сантиметрів долоня наштовхнулася на щось тверде. Я заходилася рити швидше, щоб дістати предмет. 1 завмерла.
—Бабусю, з тобою все гаразд? — прошепотіла Дженніфер.
—Так. — Я витягнула із землі те, що заховала багато років тому. Розмотала залишки прогнилої і поточеної комахами тканини та дістала ніж. — Знаряддя вбивства, — пояснила я Женев’єві. — Злочинець викинув його в джунглі, а я закопала під пальмою. Сподівалася знайти, коли настане слушний час.
Женев’єва, наче експерт-криміналіст, дістала з наплічника прозорий пакетик і поклала туди знахідку. Відтак простягнула мені пачку вологих серветок і тихо сказала:
— Час настав. Дякую.
— Не дякуйте, — сумно мовила я. — Тільки доможіться справедливості. Атея цього заслуговує.
—Доможуся, — відповіла Женев’єва, розглядаючи ніж крізь прозорий пакет. — Тут викарбовано підрозділ і номер. Ці числа щось означають.
—Так. Вони приведуть вас до Ленса.
— Чудово, — сказала вона й заховала ніж у наплічник. — Спробую пошукати інформацію через армійське історичне товариство. Вони зберігають усі військові документи. Саме так я знайшла вас.
Ми мовчки поверталися на пляж, і я усміхалася сама до себе. Як добре нарешті випустити правду з клітки. Мені стало надзвичайно легко.
У Женев’єви задзвонив телефон, а ми з Дженніфер тим часом вийшли на берег. Я занурила руки в солону воду, змиваючи залишки бруду та зла, яким просякнув ніж.
— Я пишаюся тобою, бабусю, — сказала Дженніфер, присівши поруч. — Ти вчинила дуже сміливо.
—Дякую, люба, — витерши руки об штани, мовила я. — Варто було позбавитися цього тягаря раніше.
Ми повернулися до Женев’єви, яка все ще говорила по телефону.
—Так, сонечко. Обіцяю, я прийду додому й ми повечеряємо разом, як і планували, — пауза. — Я теж люблю тебе, Аделло.
Моя шкіра взялася сиротами. Це ім’я. Я не чула його, відколи... Відколи... Я глипнула на Дженніфер і з виразу її обличчя зрозуміла, що вона думає про те саме.
— Вибачте, — за кілька хвилин я звернулася до Женев’єви. Ми були майже біля готелю, і до пляжу долинав сміх і хлюпання в басейні. — Я випадково почула з ваших уст ім’я Аделла.
—Ох, так, це моя донька.
—Таке чудове ім’я. І таке рідкісне.
— Рідкісне, — кивнула Женев’єва. — Насправді я ніколи не зустрічала тезок. Аделла — це моє друге ім’я. Батьки мене вдочерили, а воно залишилося від біологічної матері. — У серці вирувало стільки емоцій, що я відвела погляд. — Батьки відчули обов’язок його залишити, — замислено мовила Женев’єва. — Коли в мене народилася донька, то я навіть не роздумувала. Енн, щось не так?
— Ні, усе гаразд, — я опанувала себе. — Просто цікаво, чи ви знаєте або намагалися знайти свою біологічну матір.
— Повірте, я намагалась, одначе батьки не хотіли нічого про неї розповідати. — На мить жінка наче розгубилась, а тоді усміхнулася. — Колись учителька в школі сказала, що, мабуть, моя мама француженка, тому що в мене ідеальний французький ніс. Але правди я вже не дізнаюся. Документи давним-давно знищені.
Донька Кітті. Простісінько переді мною. Немовля, яке народилося в бунгало.
—Отже, — сплеснула руками Женев’єва. Тепер, коли все стало на свої місця, я розуміла, що її очі — це очі Кітті в юності. — Торочу про себе, а ви мусите стояти на спеці. Це був насичений ранок. Вам варто відпочити. Зустрінемося завтра, коли я знатиму більше про серійний номер ножа? Гадаю, що до обіду щось довідаюся.
—Так, чудова ідея. — Мені паморочилося в голові.
—Буде про що поговорити.
— Буде, — погодилась я і заправила блудний локон за вухо Женев’єви. Так, наче переді мною стояла Кітті.
Розділ 18
— Я на пробіжку, — наступного ранку сказала Дженніфер. Вона нахилилася до мене, і я відчула запах кокосового шампуню. — Тобі щось принести? Круасан? Лате?
—Дякую, не треба, — усміхнулась я.