Коли двері зачинились, я витягнула записник Вестрі й узялася далі читати його листи. Сторінка за сторінкою дізнавалася більше про його життя без мене, про його кохання, яке з кожним роком розросталося і чистішало. На останній сторінці, датованій п’ять років тому, серце стиснулося.
23 серпня 2006 року Моя найдорожча Кліо!
Ще один рік, ще один серпень — я знову тут. Занадто старий, щоб приїхати й не зустріти тебе. Цей рік був для мене дуже тяжкий. Сподіваюся, твій, хоч де ти є, видався кращим.
Пам’ятаєш пісню, яку крутили по радіо тієї ночі в бунгало? La Vie еп Rose. У ній були слова: «Серце подаруй своє і назавжди буде la vie еп rose». Вони стали мотивом мого життя. Хай навіть я не міг тебе побачити й відчути твій дотик, ти все одно завжди була зі мною. Ти подарувала мені своє серце, і я беріг цей дар усе життя.
Зустрінемося ми чи ні — це все, що я хотів сказати.
La Vie еп Rose, кохана.
Назавжди твій Грейсон
* * *
О третій у наш номер прийшла Женев’єва. Двері відчинила Дженніфер, і гостя поклала сумку на стіл.
—Ви не повірите, що я виявила.
—Що? — нетерпляче запитала я.
Женев’єва сіла поруч.
—Я дізналася про напис на ножі, — приголомшено похитала головою вона. — Енн, він належав не Ленсові.
—О боже! А кому?
Вона вийняла блокнот і розгорнула його на першій сторінці.
— Можливо, це буде моторошний сюрприз. Ніж видано полковникові Метью Донаг’ю, командиру бази, — сказала Женев’єва й запитально глянула на мене. — Мабуть, це якась помилка.
Я все переплутала.
—Ні, не помилка, — наче вжалена, підстрибнула я. Перед очима замиготіли сцени з минулого. Кітті невтішно ридає на ліжку. Схвильована й розгублена Атея на різдвяній службі. Закривавлене обличчя Вестрі в казармі. Звісно, то був не Ленс. Тільки тепер я зрозуміла. За всім цим стояв полковник Донаг’ю.
Женев’єва засмутилася.
— Ніхто ніколи не повірить, що поважний командир скоїв би аж такий жахливий злочин. Єдиний спосіб переконатися, знайти надійний доказ — це розшукати американську медсестру, яка стала його жертвою, і поговорити з нею. Можливо, тоді пазл нарешті складеться. Ніж поіржавів, і відбитки пальців з нього вже не зняти. Старожили острова мовчать. Повірте, я намагалася в них випитати, — жінка пригнічено знизала плечима. — Чи є шанси видзвонити ту медсестру? Мабуть, ні.
— Є, — тихо мовила я, обдумуючи, що скажу далі. — Я знала ту жінку.
— Знали? — витріщила очі Женев’єва.
—Так, знала. Але це було давно. Колись вона була моєю подругою. Найкращою подругою. Ми разом приїхали на острів, — я замовкла й роздивлялась обличчя Женев’єви, таке схоже на Кітті. Можливо, для них іще не запізно?
—Як її звали?
— Кітті. Кітті Морген, — зітхнула я. — Але я нічого не знаю про її долю. Востаннє ми говорили... Дуже-дуже давно.
Женев’єва проясніла:
—Я пам’ятаю ім’я Кітті. Так. Здається, я переписала її дані з графіка чергувань в санчастині. Згодом знайшла її номер, але ніколи не телефонувала, бо не було причини. — Вона гарячково гортала блокнот, доки не знайшла потрібну сторінку. — Так, ось вона. Кітті Морґен-Гемптон. Мешкає в Каліфорнії. Ну, два роки тому точно жила. Енн, ви зателефонуєте їй?
— Я? — мене охопила незвична слабкість.
—Так, — Женев’єва з надією дивилася.
—Але це ваш проект. Краще ви потелефонуйте.
Вона похитала головою.
— Просто більше шансів, що вона розповість правду вам, а не якійсь незнайомці.
Якби ти знала.
Я згадала про те, як холодно Кітті поводилася в останній місяць на острові, як вона ставилася до Вестрі, як утрутилася в наше кохання і навіки розлучила нас. Ні, я не зможу говорити з нею.
Дженніфер поклала голову мені на плече й прошепотіла:
— Час змінює людей. Колись ти любила її, тож хіба не хочеш почути її версію подій?
Так, я колись любила її. Може, і досі люблю. Спогади про Кітті досі тривожили та зворушували, байдуже, скільки років минуло.
—Гаразд, — я здалась. — Я зателефоную.
Дженніфер простягнула мені телефон, і я нерішуче набрала номер з блокнота Женев’єви.
—Алло? — Голос Кітті охрипнув, але інтонація не змінилась. Я завмерла, утративши дар мови. — Алло? — повторила вона. — Якщо це з телемагазину...
—Кітті? — нарешті зойкнула я.
— Так?
— Кітті, — мій голос надламався, і по щоках потекли сльози. — Кітті, це Енн.
—Енн?
—Так! Енн Келловей, Ґодфрі.
—О боже, Енн, — мовила вона. — Невже це справді ти?
—Так, це я.