Дженніфер простягнула мені серветку, і я тихо висякалася. Кітті на протилежному кінці лінії вчинила так само.
—Енн, я... Я... — затиналася вона. — Не знаю, із чого почати. Як ти?
—Кумедно, — сказала я. — Навіть не знаю, як на це відповісти після стількох років. Із чого почати?
— Що ж, — тихо мовила Кітті. Різкість, яка так приголомшила мене в Парижі, без сліду зникла. Роки пом’якшили її голос і, можливо, серце. — Тоді почну я. Пробач мені.
— Кітті, я...
— Ні, Енн, дай договорити. Я не дуже здорова й навряд чи матиму другий шанс сказати це тобі, — вона замовкла, наче збираючи докупи думки. — Варто було зв’язатися з тобою багато років тому. Не знаю, чому я так не вчинила. Мені соромно.
— О Кітті... — Я приклала до очей чисту серветку, бо сльози лилися і лилися.
— Я дуже шкодую через те, як я поводилася на острові та в Парижі, — вела далі вона. — Після пологів я наче скам’яніла. Провалилася в темряву й не тямила, що зі мною. Тепер я знаю, що то була депресія, післяпологова депресія, як каже моя донька. Але...
Я глянула на Женев’єву, що тихо спостерігала за розмовою. Вона так сильно нагадувала Кітті: вродлива, енергійна, імпульсивна.
— Кітті, у тебе є донька?
—Так, їх у мене три... Тобто чотири, — виправилася вона. — Ти будеш рада, бо я одружилася з добрим чоловіком, моряком. Ми познайомилися після війни в Парижі. Переїхали до Каліфорнії. Прожили щасливе життя, — на мить лінія замовкла. — А ти, Енн? Ти прожила щасливе життя? Я часто думала про тебе.
—Так, — тихо відповіла я. — Щасливе майже в усьому.
—Енн, — зітхнула Кітті. — Я повинна дещо розповісти тобі. Про Вестрі.
Чому його ім’я досі збурює ураган емоцій? Чому так болить? Я міцно заплющила очі.
—У Парижі він без угаву говорив про тебе. Щодня запитував, чи немає новин і коли ти приїдеш.
—Я приїхала. І ти це пам’ятаєш.
—Так. — Я відчувала сором і жаль Кітті через половину Тихого океану. — Я страшенно тобі заздрила.
—І перехоплювала його листи до мене?
—Ти знаєш про це? — зойкнула Кітті.
—Дізналася зовсім нещодавно.
—Енн, мені дуже соромно, — схлипнула вона. — Нестерпно думати, що я втрутилась і змінила плин твого життя.
Раптом злість, що кипіла в моєму серці, ущухла.
—Я пробачаю тобі, — мовила я. — Ти говорила, що залишилось обмаль часу. Я теж це відчуваю.
—У мене досі є брошка, — озвалася Кітті після короткої мовчанки. — Брошка дружби. Я подарувала тобі таку саму в «Кабана-клаб». Лежить у шкатулці, Енн, я часто дивлюся на неї і згадую тебе.
Я пригадала мить, коли вона подарувала мені ту брошку, символ вічної дружби. Варто було заплющити очі, як перед ними постала коробочка, загорнута в блакитний папір та обв’язана золотистою стрічкою. Нас із Кітті огортав дим клубу. Якби лиш та цяцька вберегла наш зв’язок! Чи таки вберегла? Я витягнула з кишені свою і глипнула на гравіювання.
— Я теж маю свою, Кітті, — мовила я. — Вона й зараз зі мною.
—Я хотіла б побачити тебе, — сказала Кітті. — Де ти зараз? У Сіетлі?
—Ні, я на Бора-Бора.
—Бора-Бора?
—Так. Я зустрілася із жінкою, яка розслідує скоєний на острові злочин. Убивство.
—Ти говориш про Атею? — трохи помовчавши, озвалася Кітті.
—Так. Ти пам’ятаєш?
—Звісно, пам’ятаю.
Я вирішила не випитувати, звідки вона знає. Тепер це не було важливо.
—Я хотіла дещо в тебе спитати, — обережно почала я, — якщо ти не проти.
—Запитуй.
—Ми ніколи не говорили, хто був батьком твоєї дитини, — вела далі я. — Я завжди думала на Ленса, але зараз у нас є доказ, що пов’язує вбивство Атеї з...
—З полковником?
—Так. Ти знала про це?
—Так, знала. І Вестрі теж знав.
—Не розумію.
—Він не міг розповісти нікому, тому що захищав мене. Це почалося задовго до вбивства. Вестрі зрозумів моє становище раніше, ніж ти, тому що побачив мене з полковником і підслухав нашу розмову. Він знав, що полковник мав стосунки з острів’янками. А я була вперта й наївна та чути не хотіла застережень Вестрі.
Я згадала про жорстоке побиття в казармі.
— І полковник погрожував Вестрі?
—Так, — підтвердила Кітті. — Полковник говорив, що якщо Вестрі втрутиться і повідомить про це вищому керівництву, він скоїть зі мною щось жахливе.
— О господи, Кітті! — вигукнула я. — То приховуючи вбивство Атеї, Вестрі захищав тебе?
—Так. Тепер я оглядаюся назад і розумію, що навіть не усвідомлювала, у якій я небезпеці. Вестрі доклав усіх зусиль, щоб лихо обминуло мене.
—Тому ти й почала до нього щось відчувати? — зітхнула я.
—Мабуть, — щиро відповіла Кітті. — Доти всі чоловіки поводилися зі мною як покидьки. А тут я вперше зустріла чесного хлопця, який хвилювався за мене й хотів захистити. От тільки він кохав мою найкращу подругу. — Я глянула у вікно, пригадуючи, як Кітті дивилася на Вестрі. Хіба вона винна, що закохалася в нього? — Хай там як було, — вела далі вона. — Полковник убив Атею, тому що вона завагітніла та, на відміну від інших, не збиралася мовчати.