— Інших?
—Так, було ще мінімум дві. Одній тільки виповнилося чотирнадцять, — Кітті замовкла від думки про жахливу правду. — Варто було вже давно розповісти про це світові, але я намагалася жити далі. А потім полковник помер, і я заспокоїлася тим, що він горітиме в пеклі.
— Коли він помер?
—У шістдесят третьому. Від серцевого нападу. На самоті в готельному номері.
Я сіла рівніше, глянула на Дженніфер і Женев’єву.
—Але справедливість досі може восторжествувати, — сказала я. — Він ветеран війни з орденами й медалями. Ми доможемося, щоб його посмертно позбавили звань. Я про це подбаю.
Женев’єва схвально кивнула. Що вона відчує, коли дізнається, що головний лиходій — її батько? Я глибоко вдихнула, готова вимовити слова, які все змінять і для Кітті, і для Женев’єви.
— Кітті, — озвалась я, жестом підкликавши Женев’єву до себе. — Я хочу тебе познайомити з однією людиною. Її звуть Женев’єва. Гадаю, у вас знайдеться дуже багато спільного. Приміром, її доньку... Ну, краще поговоріть про це самі.
Женев’єва спантеличено подивилася на мене, але взяла слухавку й усміхнулася.
— Місіс Гемптон?
Я підвелася з ліжка й жестом покликала Дженніфер із собою. Вона весело кивнула, і ми вийшли з номера.
— Вони двоє — це, мабуть, найкращий результат, — усміхнулася мені Дженніфер.
Ми під руку спустилися сходами до холу та сіли просто неба, спостерігаючи, як хвилі шалено б’ються в берег, полохають неуважних пляжників і проганяють їх разом з мокрими рушниками. Чарівне видовище. Наче острів розумів, що настав час справедливості, і поспішав змити зло зі своїх берегів.
Я провела пальцем по ланцюжку медальйона, згадуючи Тіту та її слова. Чи спаде тепер те прокляття? Час покаже.
Розділ 19
У вітальні задзеленчав телефон — я невдоволено застогнала. Щоб узяти слухавку, доведеться вибратися з ліжка, підвестись і піти, а мої старечі кістки нитимуть з кожним кроком. Але наполегливе дзеленчання таки переконало мене. Один крок, другий. Ноги боліли, але рухались, і зрештою я встигла підняти слухавку й пробурмотіти захекане «алло».
— Бабусю, це я, — защебетала Дженніфер. — Цей день настав.
Минуло три місяці, відколи ми повернулися з острова. Подорож видалася приємнішою, ніж я очікувала, але до глибокого емоційного виснаження опісля я не була готова. Попри примирення з Кітті, Атеєю, Женев’євою і самим островом, у серці досі вирувало цунамі. Я залишилася на самоті з відголосками життя Вестрі й купкою старих листів.
— Бабусю?
—Я чую, люба. Просто сьогодні я сама не своя.
—Але ти поїдеш зі мною?
—Ох, сонечко. — Я опустилася на диван і накинула плед на холодні ноги. — Я сьогодні не зможу.
Дженніфер мовчала, і тиша краяла мені серце. Вона поїхала зі мною в далеку мандрівку, підтримувала та співпереживала, а я покину її такого дня?
—Ти впораєшся без мене, люба? — Я потерла болючий поперек. Минулого тижня Дженніфер здала свою роботу, і про проект уже знали місцеві газети й університетський відділ зв’язків з громадськістю.
—Ой, бабусю, — мовила вона. — Я розумію, що забагато прошу. Тим більше ти не дуже добре почуваєшся. Проте я так хочу, щоб ти поїхала зі мною. Там буде море людей, і я сама не впораюся. Дуже переживаю. З тобою було б спокійніше. Я заїду за годину. Стоянка поряд, і тобі не доведеться далеко ходити.
Я скинула плед і звелася на ноги. Я зможу. Заради Дженніфер.
— Гаразд, — здалась я. — Тільки заради тебе.
—Ох, бабуню, я так тобі вдячна! — скрикнула онука. — Незабаром буду.
Я поклала слухавку й потягнулася до журнального столика, на якому лежав лист від Женев’єви. Він прийшов учора, і я перечитувала його разів десять.
Дорога Енн!
Я хотіла подякувати, що ви приїхали на Бора-Бора. Ваш візит змінив усе — для острова, для мене, для Атеї. Сподіваюся, вам він теж приніс зміни.
Маю добрі новини: я зв’язалася з армійським командуванням і передала їм усю наявну інформацію. Вони погодилися розпочати процес проти полковника Донаг’ю. Усе це дивно, якщо зважити на мою спорідненість із тим чоловіком, але кревні узи не зупинять мене в боротьбі за справедливість заради Атеї і мого ненародженого брата чи сестри.