І хоч армійське командування не може віддати під суд небіжчика, вони разом з місцевою владою ведуть розслідування на острові. Імовірно, полковника позбавлять звання і нагород, принаймні на папері.
Місцева влада думає вшанувати пам’ять Атеї і звести монумент. Це чудова ідея, правда, Енн? Ми дуже хотіли б, щоб ви приїхали на відкриття, коли він буде готовий. Без вас і вашої сміливості цього ніколи не сталося б.
Ледь не забула: наступного місяця я вперше побачу Кітті. Вона запросила мене до себе в Каліфорнію. Аделла їде зі мною. Важко повірити, що це реальність. Кортить ущипнути себе. Але це дивовижна реальність.
Я завжди згадуватиму вас із теплотою, любов’ю і вдячністю.
Щиро ваша Женев’єва
* * *
У кампусі було тихо, і мої підбори лунко цокали бруківкою, вологою після дощу. Десь удалині бив годинник — дванадцята.
— Ми майже прийшли, — сказала Дженніфер, придивляючись до мого обличчя і перевіряючи, чи не підскочив тиск.
—Люба, зі мною все гаразд, — запевнила я. Прохолодне осіннє повітря пестило шкіру й бадьорило. — Показуй дорогу.
Ми пройшли кленовою алеєю поміж жовтогарячого й червоного листя. За нею вартувала поважна цегляна будівля, яку я одразу впізнала. Коли Джерард вийшов на пенсію, він викладав тут економіку. Я так любила гуляти з ним кампусом, особливо восени.
— Нам сюди, — мовила Дженніфер, коли ми дійшли до вузької стежки, що ховалася за порослим плющем корпусом. Онучка притримала гілки, і я пірнула під них. Я так часто гуляла тут із Джерардом, але жодного разу не заглядала за будівлю. — Ось вона, — гордо вказала Дженніфер.
Я примружилася, роздивляючись скульптуру. І зрозуміла, чому онучка так нею захопилася. Бронза розповідала цілу історію. Заінтригована, я підійшла ближче й увіп’ялася поглядом у пару, застиглу в грубо обтесаних дверях. Чому моє серце так гупає? Чоловік не зводив із жінки закоханих очей, але її погляд губився десь удалині за його лівим плечем.
— Як красиво, — мовила я, роздивляючись. Чоловік тримав у руках велику замкнену коробку. Під його ногами лежали бронзові речі: мольберт, розбита пляшка та книжка. Руки затремтіли, і я опустилася навколішки. Моє серце вмить зрозуміло.
Дженніфер мовчки стояла за мною. Де люди, де фанфари, про які вона говорила? Я провела рукою по бронзовій книжці, холодній і мокрій після дощу, і міцно вхопилася за край обкладинки. Невже? Я підняла важкий кут і побачила під ним потьмянілий металевий ключ. Серце калатало на несамовитій частоті.
Витерши сльозу, я покликала Дженніфер:
—Допоможи, бо я сама не впораюся.
Онучка допомогла мені підвестись, і я потягнулася до коробки. Краї були наглухо запаяні, щоб захистити вміст. Я просунула ключ у шпарину замка. Наче шматочок пазла. Покрутила праворуч, але замок не піддався.
—Мабуть, заіржавів, — сказала я. — Спробую ще раз.
Я витягнула ключ і знову просунула його в шпарину, легко розхитуючи сюди-туди. Тоді замок гучно клацнув і послабив залізну хватку.
Дженніфер нахилилася ближче, а я підняла віко коробки та зазирнула всередину. Там лежав синій оксамитовий футляр. Я дістала його з бронзової усипальниці й побрела до лавки навпроти. Ми з Дженніфер сіли.
— Відчиниш його? — прошепотіла онука.
Я звела на неї мокрі очі й мовила:
—Ти знала, правда?
Дженніфер усміхнулася і кивнула.
— Коли ми були на Бора-Бора й мені зателефонували з архіву, та жінка сказала, що скульптора звали Грейсон Годж. Але я не впізнала ім’я. Тільки потім, коли ми вже повернулися додому, мене раптом осяяло, — вона несміливо глипнула на мене. — Він працював під псевдонімом. Я не збиралася приховувати, але хотіла, щоб ти побачила все на власні очі.
Я обережно відчинила футляр і розгорнула кілька шарів коричневого паперу. Дженніфер охнула:
—Це картина? Картина з бунгало?
Я приголомшено кивнула. Старе полотно Ґоґена випромінювало тепло, наче протягом усіх цих років берегло в собі сонце Бора-Бора.
Ті самі насичені кольори, та сама зворушлива сцена — нічого не змінилося. На мить я опинилася там, на острові. Теплий вітер обвівав лице, гарячий пісок торкався стоп, і я вся купалася в коханні Вестрі.
— Він її знайшов, як і обіцяв! — Я розплакалася. Звісно, він додержав слова. — Подумати тільки, картина стільки років чекала тут, просто під носом, а я ніколи сюди не зазирала. Дякую, люба, — сказала я і вдячно подивилася на Дженніфер. — Це справжній подарунок.