Онучка занепокоєно глянула на будівлю і повернулася до мене.
—Бабусю, — прошепотіла вона, — ти готова?
—До чого готова?
—Зустрітися з ним.
Серце ледь не вистрибнуло з грудей.
—Але ти казала, що він...
—Помер? Так, Грейсон Годж, дев’яносторічний мешканець Берклі, штат Юта, помер. Але Вестрі Грін — ні.
Вестрі. Тут? Невже це правда?
—Не розумію, — я ледве стримувала сльози. — А як же твій проект?
— Він завершився просто чудово, — усміхнулася Дженніфер.
Мене здолала слабкість і сумніви.
—Я так довго мріяла про цей день, а тепер мені...
—Лячно?
—Так, — пробурмотіла я, поправляючи тонке волосся. Точніше те, що від нього залишилося. Чому я не вдягнула сукню? Не нафарбувалася помадою?
Дженніфер відчула це й похитала головою:
— Вестрі побачить те, що бачу я: твою істинну красу.
Онучка простягнула мені носовичок, і я витерла очі.
—Тепер зачекай тут. Я піду до головного входу та скажу, що ми готові.
—Тобто він уже тут? — Я м’яла в руках носовичок.
—Так, — гордо всміхнулася Дженніфер. — Син привіз його сьогодні вранці із самого Нью-Йорка.
Онука підбадьорливо всміхнулась і зникла за рогом корпусу. Залишившись наодинці, я дивилася на скульптуру, на очі бронзового чоловіка. Вони так сильно нагадували очі Вестрі. Я глибоко вдихнула, пригадуючи, скільки разів гуляла кампусом. Вистачило б звернути зі звичної стежки, зупинитись і роздивитися підказку, яку він залишив для мене. Можливо, я знайшла б його раніше.
Почувся хрускіт гравію, і я повернула голову до стежки. На ній з’явився чоловік, і зграйка горобців стривожено пурхнула на дерево. Він сидів на візку, але я одразу впізнала рівну поставу й лінію підборіддя. Коли наші погляди зустрілися, він відмахнувся від супутника середнього віку й опустив руки до коліс. А тоді взявся штовхати візок з неочікуваною для сивочолого дідуся силою. Він не зводив очей, не відривав погляду від мене, наче більше нічого не існувало.
Він зупинився навпроти лавки, на якій я сиділа, і поклав міцні гарячі долоні на мої крижані пальці.
— Привіт, Кліо. — Він погладив мене по щоці й обережно торкнувся медальйона.
—Привіт, Грейсоне, — мовила я, витираючи сльози.
—Ти трішки пізно, люба, — сказав він, і на губах заграла пустотлива усмішка, яка зачарувала мене з першої зустрічі.
Я пильно вдивлялася в його очі:
—Ти зможеш коли-небудь мені пробачити? За те, що я не знала, за те, що не бачила... Мені...
Вестрі притулив вказівний палець до моїх губ і ніжно всміхнувся. Він завжди вмів мене заспокоїти.
—Трішки пізно, — ніжно мовив він, — але встигла.
Умить ми знову стали молоді. Йому двадцять п’ять, мені двадцять один. Час утратив своє значення.
Він застебнув вельветовий піджак на всі ґудзики, закріпив гальма, підсунувся на край сидіння і, відштовхнувшись, звівся на ноги.
Я роззявила рота.
—Я гадала...
—Хочеш прогулятись осіннім парком? — засміявся Вестрі. Він відчепив від візка сірий ціпок, узяв його в ліву руку, а праву простягнув мені. — Готова?
—Так, — засяяла я.
Як чудово було бачити поруч його високу впевнену постать. Прихопивши футляр з картиною, я взяла Вестрі за руку й міцно замружила очі, щоб упевнитися, що це не сон.
Ми рушили стежкою, не уявляючи, куди вона нас заведе. Але тепер це не мало жодного значення. Наша історія знайшла розв’язку, і вона мене влаштовувала. Я кохаю його, він кохає мене, і так буде до самої смерті. Цю історію насвистуватимуть вітри Бора-Бора, кружляючи над руїнами бунгало. І я берегтиму її в серці.
Вестрі прийшов. Прокляття спало. Ми крокували разом — повільно, але впевнено. Я пригорнулася ближче, узявши його під руку. Осінній вітер зірвав із сусіднього дерева два багряні листочки. Вони кружляли в повітрі, кожен своїм шляхом, а тоді плавно опустилися на доріжку та поряд лягли на мокру землю.
Велика сердечна подяка моїй неймовірній літературній агентці Елізабет Від, яка знову погодилася на співпрацю і не скупилася на заохочення та поради (і навіть безкоштовні психологічні консультації) у процесі. Бути в команді з тобою — для мене радість і честь. Також я дуже вдячна Стефані Сан, яка разом з Елізабет була першою читачкою цієї книжки. Твої теплі коментарі підбадьорили мене, а пропозиції допомогли її вдосконалити. (Я в захваті, що ти теж побачила у Вестрі невиправного мрійника!)
Нікому не побажаю писати книжку на другому триместрі вагітності й одразу після виходу дебютного роману. Але мені вдалося. Дякую прекрасній редакторці Деніз Рой, яка підтримувала мене, доки я металася між немовлям і рецензіями, готуючись до видання першої книжки. Деніз, твоє гостре редакторське око й творча фантазія не припиняють дивувати. У тобі я знайшла чудову партнерку-редакторку. (А ще подяка за розуміння, коли під час наших телефонних розмов кричало немовля, бо воно таки гучно репетувало).