— Усі ми по суті гарні люди, — понуро буркнула я.
І уявила, як Жорик прочитає мого листа. Господи, яка ж я була дурепа, думаючи, що провчу Георгія своєю самостійністю… Хто я взагалі така, щоб намагатися провчити будь-кого? Ніщо в цьому світі не може виправдати свідомо завданого ближньому болю. Жорик переживатиме. Він збожеволіє від тривоги…
«Хіба не цього ти хотіла? — в'їдливо поцікавився хтось усередині. — Зрозуміє, як багато ти для нього значиш. Кохання спалахне в ньому з новою силою. Йому більше й на думку не спаде їхати кудись без тебе».
«Ні, ні, я хотіла зовсім не цього. Швидкоплинного переживання, яке миттєво змусило б Георгія усвідомити свої помилки, після чого я відразу з'явилась би. В жодному разі я не бажала Жорикові тривалих страждань. А моє нинішнє становище, безперечно, завдасть їх бідоласі».
— Випусти мене звідси!!! — знову затарабанила я в двері. — Випусти негайно! Я не можу тут залишатися! Дай мені хоча б зателефонувати, попередити близьких! Не можна ж так! Робін, відчини!
— Кет, перестань, — Шурик безглуздо снував навколо мене, але підходити зовсім близько не зважувався. Напевне, я справляла враження божевільної, — Кет, нервові клітини відновлюються тільки в мріях наших науковців, не витрачай їх марно.
— Ото ж бо й воно! У тому й лихо, що нерви не відновлюються. За мене хвилюватимуться… Відчини двері! Господи, — я підвела очі до стелі, намагаючись просити якомога жалісніше, — якщо ти є, нехай…
Цієї миті в замковій шпарі зашпортався ключ. Шурик здригнувся і втупив у мене очі, що стали раптом завбільшки як оправа його окулярів, і такі самі круглі. Я вирішила, що то від поваги. Далі він перевів погляд на стелю, приклав руку до грудей і кивнув, галантно, але стримано, ніби рекомендуючи себе.
— Катерино, ти тут? — голос Георгія вивів мене зі ступора.
— Тут, ми тут, Жоричку, ми тут! — заверещала я, і відразу наказала собі замовкнути. Настільки бурхлива радість була не до лиця скривдженій бранці.
— Де Робін, де всі інші? — запитав з-за двері неймовірно рідний голос.
— Він пішов, — швидко проказав Шурик, який чомусь поквапився відповісти за мене. — Більше в домі нікого нема.
— А дівчисько?
— Яке ще дівчисько? — хором запитали ми з Шуриком.
Жорик не відповів, він і далі вовтузився з замком. Його мовчання видалося мені вкрай підозрілим.
— Знайшла де сидіти! До цього замка не підходить жоден ключ.
Я згадала, що в Жорика є чарівна, як він запевняв, в'язка найрізноманітніших ключів. Зважаючи на радянську промислову одноманітність, за допомогою цієї в'язки можна було відімкнути практично будь-який вітчизняний замок.
— Я б із задоволенням сиділа десь у іншому місці, — холодно озвалась я.
— Беручи до уваги товариство, в якому ти нині перебуваєш, таку можливість ще матимеш, — Жорик і далі длубався в замку, і фраза вийшла не надто люб’язною.
— Якщо ти тут, щоб повчати мене, можеш іти, звідки прийшов!
— Оце вже дзуськи, — втрутився Шурик, — Кет, звичайно, як хоче, а я не проти видобутися звідси.
— Спочатку їде, полишає мене напризволяще… Тобто на колишніх чоловіків, — я вирішила оформити своє обурення в слова, — потім з'являється казна-звідки, грубіянить, та ще й торочить про якихось сторонніх дівчисьок… Негайно поясни мені! Про яке дівчисько ти так допитувався?
— Про те пекельне поріддя, що постійно псувало всю операцію, — охоче озвався Жорик. — Імені не знаю, але ця особа вимотала мені всю душу своїми витівками. І де тільки Робін її відкопав…
— Вона гарна? — недобрі передчуття заворушилися в моїй душі.
— Не знаю, ніколи не бачив її зблизька. Підозрюю, що страшна. Не може людина з такою вдачею мати гарну вроду.
Я трішки заспокоїлась.
— Георгію, — знову втрутився Шурик, — я в курсі всього, що відбувається, але хоч убий не знаю, про кого мова.
— Про дівчисько, яке Робін найняв уже після твого зникнення.
Цікаво, однак, звідки це Жорик знав про зникнення Шурика? І звідки він взагалі тут узявся?
— Яке ще дівчисько? — дивувався Шурик.
— Та така спритна гадючка, що нічим її не зупиниш. Маленька, вертка, чорнявенька, зі жмутом кісок на макітрі.
Я завмерла з роззявленим ротом. І цієї миті двері піддалися й на порозі постав Жорик. Він теж остовпів, коли побачив мене.
— Я за мить повернуся, — маневруючи між нами, як серед статичних перешкод, Шурик вискочив кудись у садок.