— О, — операціоністка широко розплющила очі, - це дивовижний чоловік, втілена галантність. За стільки років співпраці з банком жодного разу не приходив без шоколадки…
— За скільки років? — пожвавішала я. — Адже фірма «ОПО» існує всього три роки. Це ще не так багато часу…
— Дівчинко моя, невже ви думаєте, що бізнесмен такого рівня, як Ожигов, відкривав лише одну фірму? До «ОПО» були ще «Аметист» і «Топаз». Теж солідні підприємства.
Я ледве стримувалася, щоб не дістати записника та ручку.
— Скажіть, а ці попередні фірми були закриті з яких причин?
— Я їх закривала, чи що? — Юлія Георгіївна насупилася і підозріливо підвела праву брову. — Щось ви не про те, панянко, довідатись намагаєтеся…
— Ох, — я відмахнулася з вдаваною безтурботністю, — просто не знаю, що запитати, аби перейти до потрібної теми… Розумієте, читачеві не цікавий Ожигов як такий. Йому цікаві пригоди Ожигова. Небезпеки, що чигали на нього в його бізнесі, героїчні спроби ці небезпеки перебороти… Конфіденційність інформації, природно, гарантую.
— Ну… — операціоністка зосередилася, очевидячки намагаючись згадати, — не знаю… Бували, звісно, всілякі неприємності… Це я з настрою клієнта визначити можу. Але подробиці ж мені відомі бути не можуть.
— Скажіть, можливо, попередні фірми Ожигова збанкрутіли? Чи закрилися за якихось загадкових обставин?
— Рахунки закривалися цілком нормально… Нормальні фірми — і попередні, і «ОПО». З гарним оборотом, з постійними клієнтами-платниками…
— А хто ці клієнти?
— Ох, Катрусю, не були б ви дочкою вашої матері, я б подумала, що ви через мене про Ожигова щось вивідуєте… Я вам можу тільки про його людські якості розповісти, а про справи, вже вибачайте, краще в іншому місці довідайтеся. У тому ж таки його офісі… Секретарка його, чарівна дівчинка, ой яка ласа до всіляких оповідок!
— Так, так, ви маєте рацію, — довелося впокоритись, — перепрошую, я на хвильку відійду.
Я рушила в напрямку дамської кімнати. А за кілька хвилин уже набирала Шуриків номер. Усе-таки негоже було не витягти з зустрічі з Юлією Георгіївною бодай трохи користі для нашої справи. З паршивої вівці — бодай вовни жмут. Щоправда, з якого місця цей жмут вискубти, я зовсім не уявляла.
— Ти звідкіля дзвониш? Я перетелефоную, — швидко проговорив колишній чоловік і нинішній компаньйон.
— З жіночого туалету, — відверто прошепотіла я, — не варто сюди передзвонювати. Скажи краще… Я зараз розмовляю з банківською операціоністкою нашої головної риби. Поки все, що пов’язано з потрібним акваріумом, цілком таємне. Може, риба і плаває в каламутній воді, але мені в цьому ніхто не признається. Чи є в нас до співбесідниці які-не-будь запитання, котрі честі й гідності риби не порушують, але можуть стати нам у пригоді?
Пані, яка випадково почула кілька речень із моєї розмови, поквапливо вийшла.
— Не знаю, — безапеляційно сповістив Шурик. — По-моєму, для встановлення мильності нашої рибки треба не з равликами бесіди проводити, які нічогісінько не значать, а черв'ячка жирнішого підсадити й чекати, поки клюне. Загалом, іди звідтіля зі спокійним серцем. Нічого там ловити — я так думаю.
— Іду, — легко погодилась я, трохи розчарована тим, що зустріч із операціоністкою приречена була на марне витрачання часу. — Равлик уже, напевне, нудьгує і може подумати, що в мене проблеми з травленням.
Равлик, він же операціоністка Юлія Георгіївна, виявляється, нітрохи не нудьгувала.
— Катрусю, — зовсім уже церберським голосом проказала вона, — ви мені посвідчення, будьте ласкаві, покажіть, га?
Мою співрозмовницю наче підмінили. Куди поділася чарівна посмішка? Куди поділася легкість інтонацій?
— Ось…
Я дістала з сумочки журналістське посвідчення, отримане три роки тому. Воно так часто мені ставало в пригоді в цій нерівній боротьбі з зовнішнім світом.
— Ну, хоч ви не брешете… — дивлячись прямо перед собою звуженими від злості очима, промовила Юлія Георгіївна.
— А хто бреше? — обережно поцікавилась я, бо моя співрозмовниця чомусь дивно поблідла.
— Нічого я вам не скажу! — напружено ворушачи губами, відрізала операціоністка. — Ти ба, влаштували день запитань, знайшли собі інформатора… Та я у віці вашої матері! Як не сором так розмовляти зі мною?!
Юлія Георгіївна гордо звела підборіддя і кинулася до виходу з кафе. Я в розпачі побігла слідом.
— Юліє Георгіївно, та що сталося, врешті-решт?!
Операціоністка на мить зупинилася та окинула мене поглядом, ніби вивчаючи.