Відверто зізнаюся: досі не розумію, навіщо я туди поперлась. Припаркувала «Форда» навпроти входу в під'їзд, де розташовувався центральний офіс фірми «ОПО», і почала нерозважливо розглядати вікна в щільних жалюзі. Віра в себе — половина шляху до успіху. Я твердо знала це. Знала також, що на сьогодні якраз цієї віри в мене зовсім не лишилося. Ну про що я розмовлятиму з працівниками офісу?! Я виявила в себе цілком занепадницькі настрої, тому вирішила на сьогодні сказати «годі» всій детективній діяльності. Звісно, лиходійку-долю таке не влаштовувало.
— Катерина Кроль, якщо не помиляюся? — огрядненький блондин у темних окулярах і бездоганному діловому костюмі галантно схилився до опущеної шибки мого авто.
Давно помітили мудрі люди, що коли навмисно шукаєш пригод, вони трапляються якось неохоче. Але варто перейнятися жаданням вічного спокою, як несподівані події, котрі за ближчого розгляду виявляються банальними неприємностями, роєм закружляють навколо твоєї персони. Я завжди вважала цей принцип логічно виправданим (якщо ти відмовляєшся самостійно створювати собі труднощі, суворий педагог-доля змушений силоміць тебе годувати задачками підвищеної складності), але трохи жорстоким.
— Помиляєтесь, — холодно відповіла я.
— І все-таки я наполягаю, що ви — це ви. Пройдімо зі мною, будьте ласкаві. Пан Ожигов бажає поговорити з вами.
Чоловік трішки відгорнув полу піджака, ніби ненароком показуючи, що озброєний. У мене в грудях неприємно защеміло. «Навряд чи він зважиться стріляти на людній вулиці, — майнуло в голові. — Хоча, пістолет може бути з глушником…»
— Іншим разом, сьогодні я не так убрана, як годиться для настільки важливої зустрічі.
Я швидко натисла кноку склопідіймача. Дурепа! Слід було спочатку заблокувати двері.
Озброєний чоловік з награною галантністю розчинив дверцята «Форда» й цілком однозначним жестом застромив руку за відлогу піджака, мовчки показуючи очима на вхід. «Хотіла потрапити до фірми і познайомитися з Ожиговим ближче? Ось. Маєш», — глузував хтось усередині. Ну не могла ж я сама собі зізнатися, що налякана та підкоряюся цьому джентльменові просто тому, що не бачу іншого виходу!
Він ішов позад мене, на сходинку нижче.
— Нам аж нагору, — весело кинув мені з глузливою чемністю в посмішці. — На нижніх поверхах звичайні співробітники. Керівництво сидить вище.
Розмірене постукування моїх підборів глушило скажене серцебиття. Ліфта в цьому під’їзді не було. Нарешті той, хто мене супроводив, зупинився й натис кнопку дзвінка однієї з квартир. З переговорного пристрою навіть не запитали, кого він привів. Очевидно, на мене тут уже чекали. Мда… Таємничий Хтось, схоже, вирішив запобігти будь-якій загрозі з мого боку, не чекаючи подальшого розвитку подій. Кривдно. Адже я так і не встигла завдати цьому Ожигову анінайменшої шкоди… Сумно страждати нізащо.
— Почекайте тут.
Дебелий охоронець у однострої, що сидів у холі, пильно дивився на мене.
— У мене щось не так із зачіскою? — поцікавилась я.
— Наказано ока не спускати, от і спостерігаю, — цілком дружелюбно відповів здоровань.
— Ніколи не думала, що доживу до часу, коли чоловіки будуть задивлятися на мене лише з наказу, — нервово мовила я і полізла в сумочку.
Однак сумка блискавично опинилася в руках охоронця. Я навіть не цілком усвідомила, що відбулося. Просто здоровань раптом виявився за міліметр від мене, спритно надавив на зап’ясток і вилучив мою останню надію на порятунок.
— Ви що? Я просто пудреницю хотіла дістати, — збрехала я, подумки звинувачуючи себе в кінцевій стадії дурощів. Невже не могла непомітно дістати стільниковий ще в під'їзді?
— Попросите мене, я вам дістану. Звідки мені знати, може, у вас зброя там зберігається…
Я безглуздо замахала віями, мовчки відвернулася, демонструючи неймовірне обурення. Сказати по правді, навіть не знала, чи є пудрениця в моїй сумочці.
— Можете заходити, — за кілька хвилин галантний наглядач розчинив переді мною двері кабінету Ожигова.
Живцем Павло Олександрович справляв зовсім інше враження, аніж на фото. Просто вражаюче змінює людину вимушена статичність фотографії! У житті Ожигов був маленьким, неймовірно рухливим чоловічком; вираз його цілковито гротескного обличчя постійно змінювався. Грізного вигляду, що його мало це обличчя на знімку, в житті неможливо було сприймати серйозно — він здавався надто кумедним. Чоловічок стояв у самім кінці довжелезного столу для переговорів, нависаючи над якимись паперами, і всім своїм виглядом виказував страшенне невдоволення.