— Значить так, дівчино, — голосно почав він і навіщось почав активно ворушити кожним м'язом обличчя, — я людина заклопотана, тому розмова буде коротка!
Весь мій страх блискавично розвіявся. Павло Олександрович, незважаючи на коротку стрижку і квадратну щелепу, здавався людиною аж надто добросердною. По-дитячому повні губи й зовсім лагідні очі доповнювали картину, робили його неймовірно схожим на персонажа якогось диснеївського мультика.
— Мені не подобається підвищений інтерес до моєї персони, — заявив він і грізно звів свої волохаті брови до зарослого волосом перенісся. — Ні ваш, ані цього вашого дружка!
Я насторожилася. Невже про Шурика тут теж відомо?
— Крім того, мені не подобається, що причина вашої поведінки абсолютно незрозуміла! Будьте ласкаві все пояснити! Інакше я негайно здам вас у міліцію за візит до мого помешкання, куди я вас не запрошував.
Я зіщулилась. Оце то поінформованість!
— Вибачите, — я зважилася заговорити, — а звідки ви таке взяли?
— Запитання тут ставлю я! — Ожигов обома кулаками вдарив по столі і захоплено присвиснув, відслідковуючи траєкторію польоту кулькової ручки, що підстрибнула від удару. Я ледве стрималася, щоб не розсміятись, до того комічно він при цьому виглядав. — Моя хатня робітниця докладно описала вас. Вона — баба розумна. Заходила до п'ятої квартири після того, як ви пішли. Не мешкаєте ви там. І ніколи не мешкали… Навіщо до мене приходили?
— Подивитися, — кволо озвалась я.
— Знайшли собі музей! Мені від вашої братії скоро взагалі не буде куди сховатися! Тут бандити, злодії навкруги, авто он подароване, викрали… А я мушу сили на оборону від журналюг витрачати…
Так… Значить, Ожигову про мене доповіла Юлія Георгіївна. Поквапилася сповістити, що журналісти полювання розпочали. Гідна пошани, скажу я вам, відданість з боку звичайної операціоністки. Чи то Ожигов і справді її так часто шоколадом підгодовує, чи надто не сподобався Юлії Георгіївні той тип, який після мене запитання ставив… Ет, якби ж мені попався той негідник, що зриває чужі перемовини, миттю б його Ожигову здала!
— Швиденько викладай, чого хотіла і якого дідька твій напарник мою операціоністку залякувати здумав? — не дав мені закінчити міркування пан Ожигов.
— Мені від вас історія про героїчного бізнесмена була потрібна, — я скромно опустила очі. — Ну про те, як проста людина власними зусиллями — і раптом усього досягає…
— А чого не запитала прямо? — Ожигов очевидячки купився на лестощі.
— Знаю я вас, бізнесменів… Нічого не розповісте.
— А до квартири навіщо заходила?
— Фотографувала обстановку, — я тяжко зітхнула. — Показати хотіла, як ви живете.
Я говорила перше, що спадало на думку, сама при цьому гарячково намагаючись зметикувати, як розпитати Ожигова про мого гаданого напарника.
— Ага, значить поки ця дурепа ручку шукала, — бізнесмен миттєво забув про те, що його хатня робітниця «баба розумна», і люб'язно домислив за мене вигаданий епізод, — ти мою квартиру клацнула і змоталася… Розумно… Сама придумала?
Я винувато кивнула.
— Плівку віддаси! — владно звелів Ожигов. — Ні до чого мій дім на все місто світити.
Я попросила принести сумку, дістала фотоапарат і демонстративно засвітила плівку. Добре, що на ній ще взагалі нічого не було знято.
— Уже краще, — Ожигов раптом посміхнувся. Його вочевидь зацікавила моя персона. — А про що конкретніше ти писати хотіла? Запитуй.
— З чого ваш бізнес починався? — голосом учениці ПТУ, яка просить автограф у Юри Шатунова, пролепетіла я.
Видно, про власну заклопотаність Ожигов тимчасово забув. Зазвичай журналісти не надто ним цікавилися. Крім того, кому ж не хочеться перед наївною симпатичною дурепою похизуватись?
— Ой, починав я ще до перебудови. Веселі були часи, — не без гордощів почав він.
— Розповісте? — благала я.
— Ти спочатку про напарника свого розповіси. Навіщо він моїх людей залякував?
Я вже зовсім нічого не розуміла. З’ясувалося, Хтось працював не на Ожигова. А на кого ж тоді?
— Чим залякував? — я вирішила, що відсутність напарника тепер уже марно доводити. — Тим, що запитання ставив?
— Та ні, — Ожигов, очевидячки мав намір зробити сенсацію. Він вдоволено потирав долоні. — Твій дружок, лапонько моя, їй погрожував. Я тобі зараз розповім, як воно було.
Я вся перетворилася на слух. Понад усе люблю такі ситуації: бізнесмени, які, здавалося б, тихцем підраховують десь віддалік свої грошики, раптом виявляються втаємниченими в події навіть значно краще за безпосередніх учасників цих подій.