— Спочатку ти її про мої справи розпитувала. Він уже потім почав, — Ожигов був страшенно задоволений ефектом, який на мене справив. — Гадаю, ти йому знак подала, що не колеться операціоністка. Вірний, варто визнати, розрахунок. Будь-хто налякався б. Одна справа — плюгавка в короткій спідничині цікавиться, й зовсім інша — серйозний мужик ставить ті самі запитання, ще й палітурку журналістську до носа тиче. А розмовляє так, начебто йому всі щось заборгували. Тільки палітурка ця ваша — не аргумент. У мене в самого тридцять посвідчень буде, якщо схочу. Не привід, щоб так поводитись. Однак не бійся ти, я не ясновидець якийсь. Просто операціоністка мені зателефонувала відразу, про можливу небезпеку попередила. А товариш твій хамом рідкісним виявився. Щойно допетрав, що й перед ним Юлечка не розколеться, наобіцяв бідолашній безліч неприємностей. Облаяв з голови до ніг, та й утік… «Даремно, — каже, — ще наплачетеся через свою небалакучість». Як, по-твоєму, я маю все це розуміти?
— Недоумок, видно, — відверто заявила я. — Одна справа — для статті матеріал збирати, добровольців-інформаторів вишукувати. І зовсім інша — намагатися людей примушувати до цього… Я за нього прошу пробачення. Це він уже перестарався.
— Ти не в мене пробачення проси, а в неї! — Ожигов знову застукав по столі.
— Аякже, неодмінно, — я посміхнулася заспокійливо. — То що там про початок вашої діяльності? Ви казали, блаженні були часи…
— Таки випитала! Справжня журналюга — лукаво примружився Ожигов. Йому все-таки дуже хотілося розповісти. — Добре, слухай. Тільки надалі, коли тобі чи твоїм орлам щось буде цікаво… Чесно підходьте і запитуйте. Може, відповім… А твоїми методами тільки на неприємності нарватися можна. Усвідомила?
Я кивнула. Чомусь від такого торжества чесних методів у мене на душі проясніло. Ех, розкажу потім Жорикові про користь правди та відвертості — його буде навіки переможено. Лікті кусатиме, що не вірив, коли я йому такі елементарні істини втовкмачувала. Він-бо й досі вважає, що в цьому світі лише хитрістю та силою можна домогтися результату.
— Отож, — Ожигов мрійливо примружився. Видно було, що спогади його надзвичайно тішать, — перший свій серйозний заробіток я отримав, між іншим, цілком законно, А як ти хотіла? Скажеш, мовляв, тоді законно можна було тільки сто карбованців на місяць заробити? Е ні, голубонько… Золоті були часи.
— Скільки вам було років? — холоднокровний збирач інформації вмер у мені, поступився місцем палкому шанувальникові цікавих сюжетів.
— Аж двадцять три. Я тоді тільки художнє училище закінчив. У часи Радянського Союзу люди інші були. Бюрократична система мало не лопалася від усіляких маразмів і ніхто вже нічому не дивувався. Вірили всьому. Та й втрачати людям особливо не було чого. Усе-таки не своє, казенне. Казенного ж не шкода. Це зараз ніхто нікому не вірить. За зайву копійку повіситися ладні. Раніше грошима дорожити ганебним вважалося. Скнари висміювались…
Я не зовсім розуміла суть усієї цієї тиради. Навіщось Ожигов, успішний бізнесмен, корчив із себе старого воркотуна, що живе за принципом «краще там, де нас нема». Чим же тоді добре було?
— Раніше значно простіше було заробити, — відповів на моє непоставлене запитання Ожигов. — Головне — творчо мислити. Ми з товаришем моїм мислили, їздили по забутих російських глибинках. Чудових, варто сказати, пейзажів надивилися. Масу історій наслухалися. Тисячу доль через власні серця пропустили.
Що далі Ожигов розповідав, то симпатичнішим здавався мені. Хто б міг подумати, що фінансового ділка можуть цікавити чиїсь долі чи пейзажі?
— А головне, купу грошей заробили.
Ожигов зробив паузу й глянув на мене, оцінюючи. Видно, я слухала з достатньою зацікавленістю. Бізнесмен хитрувато посміхнувся і провадив:
— Приходимо до голови колгоспу в якому-небудь Богом забутому селі, відрекомендовуємося, як годиться: Ожигов П., — для наочності, бізнесмен підхопився, став струнко й заходився рапортувати, — активіст, комсомолець, спортсмен, а головне — вільний художник. Усе сказане мій товариш, який у нас завжди відігравав роль людини практичної, належними документами підтверджував. Після настільки вражаючої церемонії ми переходили до суті справи. А суть полягала в тому, що наша комсомольська організація послала двох художників їздити світами та в провінції народ агітаційними матеріалами підтримувати. Ну і відразу, природно, починали ми голосними назвами та іменами кидатися. «От у вашому районному центрі в кімнаті для комсомольських зборів бачили портрет Леніна? Це ми писали. Нас особисто товариш такий-то, голова тамтешній, просив». Слід зауважити, що такої кімнати в місті цілком могло й не існувати, але наш співрозмовник, звичайно, про те не здогадувався. Прізвище голови начебто справжнє, то чого ж сумніватися? Ще додам, що прізвище комсомольського голови в районному центрі кожен собака знав і будь-який алкоголік за склянку продиктувати міг. Отак ми завершували саморекламу і розпочинали рекламу правлячої партії. «Хочете, ми вам кабінет портретом Ілліча прикрасимо? Уже є? Це погано. Точніше, добре. Що? А «Колгоспник! Вперед до перемоги в битві за врожай!» на вході в сільраду? «Пальцями і яйцями у сіль не тицяти!», чи «Спасибі нашим кухарям…» для їдальні? Бідолашний голова й без того отетерів від факту, що до нього в безнадійну глушину раптом художники заїхали. Він і без жодної реклами неодмінно щось та замовив би. А з такими розмовами й поготів ставав як шовковий. «У клубі треба «Слава! Слава! Слава героям!» написати!», — іноді пробивало й мого товариша на натхненні проповіді, — звичайно дослівно, бо це ж сказав великий поет революції. Хто? Не знаєте… Оце так-так! Маяковський, певна річ». Одним словом, оформляємо замовлення за всіма правилами, твердою рукою малюємо, беремо грошики та й відчалюємо потихеньку. Солідні гроші, між іншим, у такий спосіб зароблялися. Але це ще перші спроби тільки. Ось далі, в Середній Азії, то вже справжні прибутки почалися.