— Скажи спасибі, що нас не три сестри, як ведеться, — з в'їдливою усмішечкою підбадьорила матір Настуся, — бо три голови заплітати довелося б.
— Жах, а не діти! — напівжартома обурювалась мама. — На головах негритянські зачіски, у головах суцільна порожнеча.
— Ти хотіла, щоб було навпаки? — поцікавилась я.
Мати вирішила, що відповідати на таке не варто.
ххх
Незабаром я сиділа за кутовим столиком, намагаючись не привертати уваги, що, зважаючи на мою нову зачіску, було не так просто. «Помітне маскування, виявляється, річ зовсім непрактична. Ет, раніше слід було думати…» Я почувалася цілковитою ідіоткою і ховалась від своєї рибки за величезним штучним деревом, яке прикрашало стилізоване під стародавню харчевню кафе. Кішка, м'яко перебираючи лапками та легенько погойдуючи стегнами, зволила з'явитися в цьому закладі хвилин десять тому. Як завжди, її поява супроводилася вологими зітханнями з боку чоловічого контингенту. Зараз ця втілена сексуальність сиділа біля стійки бару, вочевидь когось очікуючи.
Цікаво, кого наша Кішка охмуряла цього разу? Судячи з досьє Шурика, проживала вона вдвох із сином, а значить, її велике та світле кохання до мого доброго приятеля, пана Ключки, перейшло до розряду спогадів. Шкода. Двоє авантюристів були чудовою парою. Втім, це мене не обходить. На даний момент маю безліч справ, тож нині не до оплакування минулого.
Я тепер зобов'язана була нишком споглядати, як Кішка з досадою морщить чоло, кидає погляди-блискавки на годинник, що висить на стіні, та безтямно крутить у пальцях довгу тонку сигарету. Ненавиджу свою роботу! Терпіти не можу стежити за кимось! Кішка ліниво вигинає спину, прикурюючи в офіціанта, що підскочив із запальничкою, і щось запитує в нього. Той із сумнівом хитає головою, кидає погляд на двері й раптом розпливається в широкій посмішці. Він посміхався весь, від розчепірених пальців до кінчиків волосся — навіть вони дрібно здригалися.
— Кого я бачу! — офіціант кинувся назустріч тому, хто ввійшов. — Дівчина сказала мені, що чекає на вас, але я, зізнаюся, не повірив.
Отже, до кафе завітав пан Ключка власною персоною. Одягнений бездоганно, дорого, але зі смаком, 3 незмінними своїми атрибутами: хвостом кучерявого волосся за плечима та чорною шкіряною текою під пахвою. Роки минали, а Ключка не змінювався. Кішка, презирливо пирхнула й відвернулася. Виходить, «колишньої любові відкрилась рана»? Або й не закривалася зовсім. Відверто кажучи, я рада була бачити цих двох знову разом. Приємно отримувати в руки об'єктивні підтвердження існування вічних прихильностей. Микола стримано кивнув офіціантові й кинувся до дами з вибаченнями. Офіціант розчаровано опустив руки, недобре примружився.
— Ось до чого людей гроші доводять, — чомусь він вирішив поділитися зі мною своїм болем. — Раніше людиною був. Працював зі мною тут цілих півроку. А тепер, як спонсорів знайшов, щоб власні ресторани повідкривати, то й не здоровкається вже.
Я неуважно закивала, погоджуючись. І тут у мене задзвонив телефон.
— Так, привіт, — швидко промовила я, намагаючись спотворити голос.
— Скажи, якщо жінка довго користувалася яскраво-червоною помадою, а потім раптом перейшла на бежеві тони, що це може означати? — серйозним тоном запитав Жорик.
— Що завгодно, — відповіла я по нетривалому роздумі, — від повної зміни іміджу до звичайної зміни настрою. А відколи це ти почав чиїмись помадами цікавитися?
— Та так, просто пишу детективне оповідання, — передражнив мене Жорик. — Це мені тут у справі потрібно.
— Твоя зірка полює на жінок?
— Потім розповім. Вибач, мушу бігти.
— Ну біжи, — дозволила я і лише потім відзначила, що взагалі стільниковий зв'язок дає змогу бігати, не перериваючи розмови. «Міг би хоч запитати, як у мене справи!» — обурено подумала я.
У голові раптом промайнуло щось важливе, пов'язане з цією помадою кольору беж. «Повернися!» — благально гукнула я думку, що вислизала, але та вирішила зрадити моїй порожній коробці з іншими, новими головами. Я думала спершу погнатися за нею, аж раптом…
— Кого я бачу! — Ключка підскочив і точнісінько повторюючи міміку та пластику скривдженого офіціанта, кинувся до мене. — Катерина Кроль власною персоною! Скільки літ, скільки зим! Якби не модель вашого телефону, зроду б вас, громадяночко, не впізнав.
Вперше я поглянула на свій старенький Ericsson з докором. «Ет, що ж ти так підкачав?!» — подумки гримнула я на улюблений телефончик. Цієї миті Кішка м'яко розвернулася, примружилась, глянула просто мені у вічі та приязно помахала пальчиками.