«Оце вже ні! Я так жити далі не збираюся! — біснувалося всередині моє Самолюбство. — Провчу цього зрадника як слід! Піду! — покарання справді здалося мені не надто страшним. Необхідно було посилити. — Не просто піду, а складно. Піду до іншого чоловіка! — ця думка на мить шокувала мене. — А що? Нема нічого простішого. Так Жорикові й треба. Знатиме, як їхати, залишаючи мене саму, — я прибрала гордовитої пози та обдарувала дзеркало томливим поглядом. Виходило досить кумедно й не надто гарно. — Дарма, технологіями оволодіватимемо пізніше. Головне — знайти гідну кандидатуру».
Телефон задзвонив саме тієї миті, коли на балконі змалювався силует Артема. Я владним жестом тицьнула вказівним пальцем у крісло, змусила сусіда присісти й схопила слухавку.
— Так, любий, — медовим голосочком проспівала я. Не вистачало тільки, щоб Артем був у курсі наших сварок.
— Е, — від такого звертання Жорик якось розгубився, — ти вже прийшла до тями? Чудово, хочу дещо тобі розповісти.
— Ні, — чарівно перебила я, — це я хочу тобі щось розповісти. Ти знаєш, що в моїй стелі — дірка?
— Знаю. Тільки ти, напевно, хотіла сказати «у голові»? — зовсім щиро взявся виправляти мене благовірний.
Ні, ви бачили?! Він ще й знущається!!!
— Знаєш що? Я просто не хочу з тобою більше розмовляти, — відрізала я. — Передаю трубку твоєму улюбленому сусідові, спілкуйся з собі подібним.
Я вручила мобільник Тимкові, гордо повернулася і вийшла з кімнати. Природно, моє вухо цілком мимоволі прилипло до демонстративно причинених за мить до цього дверей.
— Дірка, наскрізна… Та я ж не навмисно! Хотів висоту стелі в своїй кімнаті збільшити. У книжці знайшов. Ну, не вийшло. Я ось подумав тут: адже все, що не робиться, то, типу, на краще. А що? Предки виїхали. Ну, раз уже так сталося… Ну це ж, типу, допоможе, — плаксиво виправдовувався Тимко. Спілкуючись із «дядьком Жориком», він чомусь завжди прагнув здаватися молодшим, ніж був. — Я не винен, що її, типу, потривожив. Вона — наша людина?! Та вона… Ну гаразд, буду, типу, ввічливіший…
Я миттю розтанула. Добре все-таки, коли поруч є хтось авторитетний і сильний. Той, хто завжди може поставити нахабного хлопчиська на місце.
«Можливо, я погарячкувала, збираючись іти від Георгія, — почала я виправдовуватись. — Можна просто провчити його… Зробити вигляд, що пішла. А потім, коли Жорик усвідомить бездонну глибину своєї провини і покається… Тоді можна буде й повернутися».
— Катю? — несміливо покликав із кімнати сусід, — дядько Жорик сказав, що я тебе, типу, дуже налякав. Я, типу, це… Не хотів.
— Нічого. Розумію, — я вже пом'якшала та з готовністю закивала, — ремонт річ серйозна…
Артем якось підозріло примружився і зосереджено подмухав на довгий білявий чубчик, що звішувався на обтикані золотавими пушинками очі. По тому, всім своїм виглядом демонструючи напружену роботу думки, сусід таємниче зашепотів.
— Ага, ремонт. Та ти, типу, не хвилюйся. Я вже не дитина, все розумію. Навкруги ж ці… Тобто, сусіди… Тихіше треба… Ремонт, типу, то й ремонт.
— Саме так, — радісно підтримала я, — живеш серед людей, то вже зроби ласку, подбай про гармонійне співіснування з ними. До речі, той чудернацький диск, який ти вчора слухав цілу ніч, мені перепишеш. Гаразд?
— Ноу проблем, — посміхнувся сусід, — це був ремікс Земфіри і «Рамштайна». Хтось із наших зробив і виклав у інтернет. А я скачав. Добре, що тобі сподобалося.
— Краще б я дізналася про цей диск у якийсь інший спосіб.