— У благодатні часи живемо, — вичавила я, — стільниковий телефон уже став однією з тих рис, за якими можна визначити особистість… Незабаром на міліцейських дошках оголошень у розділі «Особливі прикмети», моделі мобільників указуватимуть.
— Попереджати слід, — крізь зуби кинув мені офіціант і випарувався.
— Х-ха, — розсміявся Ключка, — міліція на цих дошках, швидше, писатиме щось більш практичне, що обіцяє бодай якийсь заробіток.
— Приміром, «Тут могла б бути ваша реклама».
— Х-ха, ви така само дотепна, громадянко Кроль, — Ключка випромінював люб'язність, — давайте сядемо всі за спільний столик…
Подітися було нікуди, я скорилася. Кішка привітно кивнула мені та знову переключила всю увагу на Миколу.
— Розповідайте, — Микола жестом попросив меню, — як живете? Чим займаєтеся? Як наші спільні знайомі поживають?
З Ключкою ми знали одне одного вже бозна скільки літ. Він постійно виявлявся якимось чином пов'язаний із подіями мого життя: був сином одного мого роботодавця, завсідником, а потім власником мого улюбленого кафе, добрим приятелем мого колишнього другого чоловіка і ворогом нинішнього благовірного.
— Усі, на жаль, живі, — засміялась я, — як завше, завдають незчисленних турбот як мені, так і собі… Загалом, суєта суєт.
Брехати не хотілося, тому запитання про те, чим я зараз займаюся, довелося тактовно проігнорувати.
— Ну а Георгій? — губи Ключки склалися в гидливу посмішку. — Як справи у цього генія криміналістики?
— Чудово, — я спробувала зробити свій тон якомога сухішим. Бракувало ще, аби Ключка міг отримати від мене поживу для саркастичних зауважень щодо Жорика, — вас поки ні в чому обвинувачувати не збирається і переслідувати найближчим часом не має наміру.
Річ у тім, що колись Георгій, розслідуючи одну справу, випадково вивів на чисту воду й темні Ключчині оборудки. Величезних зусиль мені тоді коштувало переконати Жорика, ідейного борця за справедливість, аби не втручався.
— А вас? Вас він переслідувати перестав?
Я не розуміла, до чого хилить Ключка. З яких це пір особисте життя Георгія стало так цікавити Миколу?
— Може, змінимо тему, пане Ключко? Не хотілося б, щоб у моїй присутності з таким сарказмом говорили про близьких мені людей.
— Так, так, — поквапливо закивав Ключка, трохи послаблюючи вузол краватки, — власне, я хотів поговорити з вами про одну справу… Власне, цим займається Лера, от нехай вона й розповість.
— Воно їй потрібне? — хрипкувато, що додавало голосові певного шарму, промовила Кішка. Вона пильно дивилася в очі Миколі та докірливо похитувала головою. — Кожному своє, Коленько. Журналістці — своє, журналістське. Не варто їй голову морочити… Так, Катрусю?
— Ну… Загалом… — я знизала плечима, не знаючи, що казати.
— Не думаєш же ти, що вона з цим… — Ключка скривився. — На того опера все життя витрачатиме. Аж ніяк! Наша Катерина заслуговує на дещо значніше!
У будь-якій іншій ситуації я просто встала б та пішла подалі від подібних розмов. Терпіти не можу, коли хтось лізе в моє особисте життя, ще й прикривається буцімто добрими почуттями та потребою піклуватися про ближніх. Але отримання інформації — процес примхливий. Щоб його не сполохати, потрібно вислуховувати всіляку нісенітницю.
— Відколи це я стала вашою, пане Ключко? Валеріє, не зважайте, розказуйте. Ви ж знаєте, я не дозволю йому запудрити собі мізки. Коли чогось дійсно не потрібно, то жодні запевнення Миколи не переконають мене в протилежному.
— Тим більше, що з громадянкою Кроль ми легко зможемо укласти дружню угоду… — багатозначно мовив Ключка і штовхнув Кішку під столом носком черевика.
— Слухайте, ви мене заінтригували! — цілком щиро завелась я. — Або негайно розповідайте, про що йдеться, або давайте змінимо тему. І перестаньте штовхати одне одного ногами під столом, мені ж усе видно!
— Нічого від вас не приховаєш! — Ключка з удаваним гнівом глянув на щілину між дошками столу. — Постійно забуваю, що в цих стилізованих кафе ніколи не можна почуватися безпечно.
— Катю, тобі мої послуги точно не знадобляться, але все-таки слухай, — Кішка перейшла на таємничий шепіт. — Можливо, мені знадобляться твої. Скажи, ти хочеш жити добре? Ну, так, щоб взагалі ні в чому собі не відмовляти?
Відповіді Кішка й не чекала. Зважаючи на все, те, що вона вимовила зараз, було добре підготованою заздалегідь рекламною промовою.
— Ти стомилася від побутових клопотів і бюрократичних казусів нашої країни? Виходить, тобі слід одружитися з забезпеченим іноземцем.