— Скажи, ви справді все це споживаєте? — щиро здивувалась я, вихована в радянській неповазі до напівфабрикатів. — І як воно?
— Дороге, та неїстівне, — категорично відрізала Віка. — Це Шурикові запаси на випадок Тетяниної відпустки чи хвороби. Він, знаєш, такий у мене хазяйновитий…
— Став. Був зовсім нетямущий і безпорадний. Ти впливаєш на нього позитивно.
— Ой, скажеш таке, — Вікторія відмахнулась, вочевидь потішена. — Я — впливаю! Просто якось так у нас склалося…
«Так, уже адекватно реагує на поставлені запитання. Продовжимо…» Я знову сміливо зазирнула до неосяжної пащеки їхнього холодильника. Схоже, й справді Шурик запасався на випадок атомної війни.
— Агов! Облиш цей труп! — не витримала Вікторія, спостерігаючи, як я знущаюся з видовбаного в надрах морозильника курячого тулубця. — Якщо голодна, так і скажи. Є ж приготована їжа…
— Та як же запитувати, коли ти не в собі? У нормальному стані ти б давно вже щось запропонувала нещасній подрузі, котра примчала тобі на допомогу після голодного трудового дня.
Вікторія раптово згадала про свою трагедію і знову закотила очиці.
— Ах, Катерино, чи ж зараз до їжі?!
Ну ось. Я розраховувала зовсім на інший результат. Звичайно, найважливішим для Вікторії завжди було те, чи виглядає вона найкращою. Зі шкіри ладна була вискочити, щоб перевершити будь-які взірці. Дивно, що навіть очевидний провал ролі гарної господині не змусив її прийти до тями.
— Слухай-но, — я знову вирішила бути відвертою, — якщо негайно не припиниш своїх нікчемних страждань, я піду.
— І ти, Бруте! — бліді губи Вікторії ледь ворухнулися. — Правильно, всі зникають у тяжку для мене мить…
«Досить слушне зауваження. Схоже, ми з Шуриком друзі по нещастю. Адже Жорик точнісінько такий, як Віка, — подумалося мені. — Спершу їй здається, що переживає «за нього», потім розуміє, що насправді «через нього», і образ страждальця перетворюється на образ винуватця. Якби Шурик, не доведи Боже, примудрився, скажімо, потрапити під машину, Вікторія ніколи б йому цього не пробачила. Справді, як він міг встрягати в неприємності, знаючи, що дружина хвилюватиметься?! Як посмів?» Ще я подумала, що ця риса Вікторії видавалася б мені кумедною, коли б я не вивчала її наслідки на власному досвіді. Жити з людиною, котра, замість того, щоб пожаліти, кидається обвинувачувати, доволі складно.
— Помиляєшся, — вирішила я трохи «покусатися». — Спочатку ти робиш цю мить нестерпною для всіх, через що залишаєшся сама, і лише потім помічаєш, яка вона тяжка для тебе… Ну-бо зізнавайся, чим Шурку до втечі довела?! Зважаючи на твою істеричність…
— Ах Катрусю, чи ж до жартів зараз? Моя істеричність — це наслідок, а не причина. Побічний ефект…
— Нічого собі, побічний! Найголовніший, як на мене! Ти в істерику впала раніше, ніж з'ясувала, в чому, власне, справа! Не можна бути настільки слабкодухою!!!
Іноді, щоб повернути Вікторію до життя, необхідно просто викликати в ній роздратування.
— Ах Катрусю, знайшла час мені дорікати!
На жаль, і це не подіяло. Я подумки повільно порахувала до десяти. Що ж це робиться! Один зник, інший з’явився, третя раптом вирішила погратися в слабку жінку… А мені це все розгрібати?! Схоже, тепер в істерику впала я.
— Значить так! — несподівано для самої себе я перейшла на лемент. — Або ти негайно стаєш дієздатною, або…
— Ах Катрусю!
Від останнього схлипування Вікторії мене раптом опанувало незбориме бажання когось убити. Не цілком розуміючи, що роблю, я схопила зі столу пістряву коробку заморожених фішбургерів і щосили пожбурила її в стіну. Картонна упаковка відскочила від блискучої плитки, зробила в повітрі потрійне сальто, розкрилася і сипонула на кухню десантом свого вмісту.
Ми з Вікторією миттю забули про істерики. Разом зі зграйкою рибних котлет із коробки викотився згорнутий у трубочку прозорий файл, і крізь нього виднілися якісь документи.
— Це що? — прошепотіла Вікторія, мабуть, вважаючи, що я фахівець з пакування фішбургерів.
— На бомбу не схоже, — по нетривалому роздумі констатувала я. — Доведеться брати.
Вікторія хижо вчепилася в незрозумілі папірці бездоганним манікюром.
— Це Шуриків почерк, — я нависла над Вікторією.
Ми пильно розглядали аркушик із зошита, на якому Шурик розмашисто записав якісь імена та прізвища. Крім цієї зім'ятої цидулки, у файлі виявилися три аркуші з альбома; вони містили стислий опис діяльності деяких бізнесменів. Намагаючись викладати думки коротко й чітко, Шурик записував: «Херц Геннадій Анатолійович, директор банку, самостійно пройшов шлях від рядового працівника до великого начальника, рідкісне поєднання кар'єризму та невміння крокувати по трупах…» У правих нижніх кутах кожного з аркушів червоним маркером було написане дивне: «Не винен!» Найцікавіше, що останнім у цьому списку був пан Ожигов. Усю викладену мною інформацію Шурик старанно записав, причому, вмістив найважливіше на двох третинах аркуша з альбому.