— Шукаєш слідів суперниці? — мені не варто було б глузувати з неї — краще пораділа б, що не лише я раба власної Цікавості.
— Просто турбуюся…
— Ось! — думки мої на якусь мить не знати чому впорядкувалися, і я згадала перервану появою дітей розмову. — Ти ж так і не розповіла. Що саме тебе непокоїть? Що ти почула, коли сиділа в кущах за лавою?
«Таким чином, ми зможемо подолати практично будь-які засоби охорони!» — урочисто заявив тоді Олександр цьому блондинчикові. «Клас!» — зрадів той. «Головне, щоб менти ні про що не здогадалися», — Олександр, як мені здалось, промовив це похмурим тоном. «Якщо свої не застукають, усе буде о’кей!» — мені здалась якоюсь бандитською інтонація того молодика. Коли я таке почула, вже не могла сумніватися, що Олександр займається чимось протизаконним. Знову ж таки, навіщо порядній людині ховати від домашніх якісь записи?
— Тому що він не хотів тебе вплутувати, — мені розповідь Віки страшенно не сподобалося. — Крім того, не факт, що ховав він ці записи від вас, — мене пересмикнуло від згадки про загадкового Відвідувача. — Пам'ятаєш, я розповідала тобі про свого Когось? Того самого, що, судячи з описів громадськості, украв з кафе теку. Може, Шурик побоювався гостей…
— Як гадаєш, мені варто звернутися до приватних детективів?
— А я, по-твоєму, хто?
— Ну, до тебе я вже звернулася, результат, як бачиш, нульовий. Ти й сама не знаєш, що робити…
— Тобто як це нульовий? Першої ж години від початку розслідування я знайшла цілком таємні документи… Щоправда, не зумисне. Але ж ми обидві чудово знаємо, що випадковостей не буває. Невже ти не бачиш: сама доля призначила мені роль сищика…
— Справді, — Віка тільки тепер усвідомила, яка ж важлива моя роль у її справі, — якби не ти, моя кухня і далі б мала пристойний вигляд… На додачу, я не знаю, що можуть означати ці записи. Слухай, може, зателефонуємо Георгію? Напевне, він зможе покинути своє відрядження задля такого випадку… Витрати я компенсую…
Мені раптом страшенно захотілось погодитися з Вікторією. Жорик, звичайно, впорався б із усім цим, знайшов Шурика, захистив мене від того нещасного Когось… Але, звичайно, до смерті закидав би мені, що я відразу не розповіла про Шурчині дивні замовлення. Чому я справді не призналася Жорикові про першу появу Відвідувача? З власних амбіцій? Заради бажання довести свою самостійність? Якби я поводилася інакше, зараз із Шуриком усе було б гаразд.
— Тоді мені доведеться зізнатися в причетності до справи, — сказала я вголос. — І Жорик ніколи не пробачить мені самодіяльності, тобто того, що я погодилася працювати з Шуриком. Ніколи не пробачить, що я не розповіла йому про погрози Когось… Можеш, звичайно, дзвонити, але цим ти зіпсуєш мені особисте життя!
— Якщо не подзвоню, то зіпсую собі, — крізь зуби процідила Віка.
Я й сама не знала, що тут можна вдіяти.
Жорик завжди вмів телефонувати в найбільш слушні моменти.
— Катерино, а де це ти о такій порі?! — Жорик відчутно нервувався.
Нічого не приховаєш від цього типа!
— Якби міг, то замкнув би вдома! — обурилась я. — На жаль, нічим оригінальним тебе не потішу. Всього-на-всього в подруги гостюю. До речі, тут Вікторія хоче тобі дещо сказати.
Я прикрила мікрофон долонею.
— Вирішуй сама, — якомога байдужішим тоном кинула я, віддаючи їй трубку.
Кілька секунд ми з Вікою напружено дивилися у вічі одна одній. Лише чималий досвід такої гри в переглядання врятував обох: жодна не спалахнула під поглядом подруги, що буквально ладен був спопелити.
— Привіт, Жорику. Катря справді в нас. Я залишу її тут ночувати. Ми ж так давно не бачилися, — безтурботно защебетала Вікторія, котра нарешті, видно, таки прийняла рішення. — Не хвилюйся. Як приїдеш, забереш свою Катерину. Навіть викупу за неї не проситиму.
— Зараз він скаже, що ти йому ще доплатиш, аби він погодився мене взяти назад, — прокоментувала я.
— Що? Доплатити? — уже відповідала Вікторія трубці. — Ти не оригінальний, Катя щойно пророкувала ці твої слова.
Вікторія передала мені трубку. Мене завжди вражала її здатність миттєво перевтілюватися. За мить до того вона весело сміялася з Жорика, а тут знову прибрала трагічного виразу.
— А звідки ти знаєш, що я не вдома? — згадала я, про що неодмінно слід запитати в Георгія.
— Дзвонив на домашній телефон.
— Не довіряєш?
— Просто жахливо схотілося почути твій голос.