У мене в грудях щось затріпотіло. Дивно, але навіть по двох роках спільного життя слова цього чоловіка викликала в моїй душі цілий шквал емоцій.
— Міг би не їхати, коли так! — майже пошепки вичавила я з себе. — Або взяти мене з собою…
Вікторія зачула в моєму тоні щось інтимне й непомітно вислизнула з кухні.
— Ах Катерино, ти нестерпна! — Жорик розсміявся. — Я надсаджуюся, щоб розвивати нашу з тобою агенцію, а ти замість підтримки виливаєш на мене потоки докорів. Не соромно?
— Дуже соромно, — щиро зізналась я, — а що робити? Я кажу те, що думаю.
— Тішить хоча б той факт, що ти взагалі думаєш. Іноді, щоправда, я в цьому дуже сумніваюся. Скажи, коли ти подолаєш власну вреднючість?
Як я стомилася від цих педагогічних спроб мого Георгія! Йому б не в менти, а вихователем у дитячу колонію!
— Відчепися, — буркнула я трубці, — осточортіло відповідати на дурнуваті запитання!
— Невже?
— Набридло, кажу! — мені сяйнула щаслива думка. — Жорику, любий, — від такої зміни настрою Георгій аж похлинувся, — скажи, якщо детектив знайшов у паперах жертви список із прізвищами, що це означає?
— Список запрошених на якийсь захід, список улюблених авторів, список ворогів, підозрюваних у плануванні злочинів проти жертви…
— Не схоже, — у відчаї призналась я, бо встигла вже приміряти на Ожигова кожну з перелічених ролей.
— Нехай твій детектив порпається в підшивках місцевих газет і шукає відомостей про цих осіб. Може, вони брали участь у якихось яскравих міських подіях, були представлені до ордена, чи ще щось такого штибу… В газетах зазвичай пишуть усілякі нісенітниці.
— Жорочко, ти геній! — випалила я.
— На жаль, невизнаний. Знаєш, у мене просто гора впала з пліч. Відверто кажучи, до нашої сьогоднішньої розмови я думав, ти влізла в якісь неприємності. Надто життєві запитання ставила.
— А зараз? — насторожилась я.
— Зараз видно з усього — найсправжнісінькі вигадки. Де ж ти в наші дні знайдеш жертву, до паперів якої тебе підпустять раніше, ніж міліція там усе опечатає? Хіба що саму цю жертву зробиш жертвою… Але до такого, будемо сподіватися, ти поки не дійшла.
Я не стрималася, щоб не пообіцяти, що неодмінно дійду, особливо якщо жертвою буде особисто Жорик, а по тому любенько розпрощалася, витягла себе з телефонних мереж та повернулася на кухню Силенських.
— Може, повідомити охоронцям з моєї фірми? — Вікторії таки не терпілося скинути відповідальність на чиїсь надійні плечі. — Нехай відпрацьовують зарплату.
— Уже краще звернутися в міліцію, — впевнено заявила я, бо згадала тих Рембо з безтямними поглядами, що служать у фірмі Віки. — Менше проблем, а шанси на успіх зростають.
— А що, коли цим я підставлю Олександра? Він нізащо не пробачить мені…
— Якщо не звернешся до міліції, теж не пробачить. Через свою повну відсутність.
— Припини! — Вікторія знову почала нервово тарабанити по столі.
Так ми ні до чого й не дійшли. Нічна нарада плавно переросла в грандіозне прибирання. Шурика досі не було. Стільниковий його дратував чемними повідомленнями, що абонент недоступний. Заявляти про пропажу ми поки не зважилися.
— Якщо до ранку нічого не з'ясується, будемо повідомляти, — тяжко зітхнула Вікторія вже перед світанком.
Поки що було вирішено довідатися в усіх міських лікарнях, відділеннях міліції, моргах та витверезниках, чи не відомо там чого про нашого зниклого. Крізь жалюзі до помешкання ввірвався смугастий світанок. Міцна кава розганяла залишки сну. Настав час для рішучих дій.
— Ні, ні, ні, — Вікторія вперто мотала головою, відмовляючись телефонувати по інстанціях, — Катрусю, я не зможу! Уявляєш, що буде, коли вони скажуть: «У нас є такий»? У мене ж серце не витримає! Краще ти, в тебе нерви міцніші, та й ступінь родинних зв'язків із Олександром уже не той…
— Між іншим, я з ним знайома значно довше, ніж ти, — кволо відбивалась я від телефонних обов'язків.
— Ото ж бо й воно. Йдеться саме про ті стосунки, що мають термін придатності. Гострота сприйняття людьми одне одного з часом слабшає.
— Тоді тобі доведеться відвезти дітей на дачу.
— Не одне, то інше! — обурилась Вікторія. — Але тоді я не встигну на роботу!
«Навіть власна смерть, напевне, не послужила б Вікторії приводом для запізнення в офіс. Не кажучи вже про настільки незначний факт, як зникнення чоловіка», — іронічно всміхнулась я.
— А на роботу мушу піти, — Вікторія миттю розвіяла мій скептичний настрій, — тому що, Олександр, якщо знайде можливість подзвонити й повідомити, де він, — дзвонитиме в офіс. Що ж, — згадка про роботу добре вплинула на Вікторію, і вона просто на моїх очах знову перетворилася на сильну, витривалу в будь-яких труднощах жінку, — дівчаток відвезе на дачу мій водій. Можу я хоч раз використати службове становище в особистих інтересах?