— Авжеж! — обурилась я. — Тоді ви позбудетеся відразу двох хазяїв, бо коли Вікторія зрозуміє, що ніхто не відповів на Шуриків дзвінок, то помре від серцевого нападу.
Розділ шостий,
котрий підтверджує, що все в цьому світі взаємозалежне, а багато що й просто взаємне
Власне, я поки збиралася зробити одну нескладну, але дуже для мене важливу справу. Раз я отримала офіційний дозвіл тимчасово не брати участі в метушні навколо другого колишнього чоловіка, необхідно було зайнятися першим. Ну не могла я мовчати, знаючи, що людина, близька мені свого часу, потрапила в лапи аферистів! Якими б чарівними ці лапи не здавалися й наскільки б не були приємними особисто мені їхні власники, Вадима все-таки варто було попередити. Довідатися про нинішнє місце проживання Вадима виявилось не складно. Друзів у нього в цій країні майже не залишилося, батьків він давно забрав із собою. Як не дивно для людини, котра виросла в нашому місті, Вадим змушений був зупинитися в готелі. От тільки в якому? Кішка щось таке казала про готель, у якому нині мешкав її іноземець, але я, на жаль, не запам'ятала назви.
«Взагалі, міг би розшукати мене, — ображено подумалося раптом, — невже я не розмістила б Вадьку в нас із Жориком на день-два? Хоча, судячи з його ловеласівських намірів та любовного листування з Кішкою, навряд чи у Вадика нині з головою все гаразд. Тому й нема чого дивуватись».
У третьому готелі, що його я вдостоїла свого дзвінка, такий мешканець значився. Очікуючи, поки перемкнуть на Вадима, я раптом відчула, що відверто нервуюся.
Мені було вісімнадцять, йому тридцять два. Я вистукувала шпильками привітальні оди коридорам рідного філологічного факультету, він — викладав психологію студентам і ненавидів міні-спідниці. Я мріяла про журналістику, велику любов і втечу з-під лютої опіки батьків. Він давно вже ні про що не мріяв. Я слухала кепсько записану музику та нещадно ґвалтувала вечорами гітару, разом із друзями дитинства втискуючись до благенької альтанки в дворі. Вадик слухав лише те, що гарно звучало, віддаючи перевагу самоті. Ми не повинні були зустрітися, і вже тим більше — одружитися. Але як моєму, так і його життю завжди були властиві деякі завихрення містичного характеру. Неможливе здійснилося. Химерна початкуюча журналістка, що прийшла брати інтерв'ю у відлюдного генія психології, незабаром стала його дружиною.
— Ось побачиш, — серйозно сказав мені Вадька ще до того, як я погодилася вийти за нього заміж, — ми зможемо стати чудовою родиною. Житимемо в любові. Яскраво, щасливо, але недовго.
— Що ти таке говориш? — наївно думаючи, що невловиме «назавжди» справді існує, перепитувала я.
— Побачиш. Усе буде саме так. Ти не зможеш довго. Тобі забажається волі та можливості випробувати власні чари на інших чоловіках. А ще схочеться пригод. Ми розлучимося, однак залишимо в житті одне одного безліч світлих, приємних спогадів. Попервах підтримуватимемо тісне дружнє спілкування, далі бачитимемося рідше й рідше… Нарешті ниточка, що єднає нас, розірветься остаточно.
— Я не зможу не бачитися з тобою! — категорично заявила тоді я.
— Усе може бути. Але, по-моєму, скінчиться саме так, як я сказав.
— Ні! — відрізала я, і, щоб довести власну правоту, негайно вирішила погодитися вийти за Вадика.
Жили ми дивно. Нам, безумовно, було добре вдвох, але не одне від одного: мене просто тішила відсутність батьків, які стояли досі над душею, а Вадьку — настільки ощадливе розв'язання всіх господарських проблем. Ми, звісно, чудово ставилися одне до одного, але це було швидше повагою, аніж пристрастю: Вадьку вражала моя енергійність і вміння в усьому знаходити яскраві барви, мене — Вадимова вдумливість та ерудиція. У нас була навіть любов, але це була, швидше, любов до мистецтва, гармонії навколишнього світу і різнобарвності життя. Півроку цих «але» непохитно переконали мене в тому, що я бажаю лише одного: пожити самотою. Вадим очікував чогось подібного, тому коли я пішла, сприйняв це доволі спокійно. По тому ми частенько телефонували одне одному та обмінювалися пізнавальними й цікавими монологами, які, втім, ні до чого не зобов'язували. Далі активне спілкування якось ущухло. Ми бачилися дедалі рідше.
Востаннє спілкувалися з Вадькою чотири роки тому, якраз перед його від'їздом до Німеччини:
— Котю, — Вадик завжди так називав мене, — ти, напевне, сміятимешся, але я таки їду туди, — сказав він, коли вперше за останні три роки набрав мій номер. — Якщо ти твердо вирішиш не їхати зі мною, то заберу Ліну. Зваж, мені доведеться з нею одружитися.