— Таким чином, виходить, що ваш світ різко розподілився на людей дуже багатих, певна річ, лічених одинаків, та людей дуже бідних, якими всі ви і є. Середній клас відсутній цілком, — Вадька вже гарячково викладав свою чергову теорію. — Усі, хто себе зараховує до нього, насправді, животіють у злиднях, хоча й не бажають цього визнавати. Забезпечена людина — це не той, хто має авто, квартиру, дачу, а той, хто впевнений, що цю його власність не буде раптом вилучено державою, що його внуки та правнуки по праву користуватимуться успіхами, яких він досягне. Закони цієї країни непередбачувані, й ніхто не може тут вважати себе забезпеченим.
— А хто ж тоді дуже багатий? — не втрималась я від маленької провокації.
— Не знаю, не зустрічав. Але, напевне, вони є. Повинні бути, принаймні… Для компенсації. А може, й нема… Не знаю.
Я посміхнулася. Вадик, як натура, схильна до захоплень, частенько страждав на внутрішню суперечливість монологів.
— Розумієш, у Німеччині я вважаюся людиною середнього статку. Навіть трохи нижчого за середній. Тут же, коли почують про блага, які я маю там, мене починають вважати мільйонером. Згоден, у вас нині теж вималювалася деяка групка людей, котрі вдають із себе буржуа. Не братимемо навіть до уваги тих методів, якими вони домоглися успіху…
Я вже п'ять хвилин чекала на паузу у Вадьчиному монолозі, щоб перевести розмову в потрібне мені річище. Як і в далекі часи юності, я примудрялася легковажно закохуватись у Вадика на початку зустрічі й назавжди позбуватися цієї палкої закоханості вже до завершення розмови. Не те що про якийсь там флірт, а навіть про тривале дружнє спілкування вже й мови не могло бути.
«Господи, та мені пам'ятник треба поставити! Як це я зуміла прожити цілих півроку з таким занудою? Можливо, тоді мала більше часу й нервів».
— Мало просто володіти чимось, мусиш бути впевненим у тому, що все це не ефемерне й не на якусь мить! — правив своєї Вадик. — А тут… Сильний, підлий і нахабний цілком безкарно пожирає слабкого, котрому нема в кого шукати справедливості. Ні в чому не можеш бути впевненим. Ні, ця країна не для мене… Нормальних людей просто потрібно звідси евакуювати. Розумієш?
— Чим ти й вирішив тут займатися, — спритно докинула я, перемикаючи Вадима на потрібну мені тему.
— Тобто як? — жваво зреагував Вадик.
— Звичайно. Я, знаєш, довідалася про твоє перебування тут від Валерії.
— Від Лерочки? Ви знайомі? — Вадим широко посміхнувся, але сум'яття, що промайнуло в його очах, я встигла зауважити. — Рідкісно щиросердна дівчина. Дуже мені допомогла. Та й далі, власне, допомагає.
— Давай-но відверто, — я в черговий раз глянула на годинник. — Мушу попередити тебе. Не люблю, коли на близьких мені людях наживаються. Валерія та її хлопець просто розкручують тебе на грошики. Жінки, яких демонструють тобі на фото, в житті виглядають інакше. Деяких із них взагалі не існує.
— Але даруй, адже я можу наполягати на особистій зустрічі з кожною. Я ж не казав, що збираюсь одружитися заочно…
— А платиш за що? За доступ до інформації. Кішці, власне, байдуже, чи знайдеш ти собі наречену насправді. Навпаки, їй вигідно затягти процес пошуку, щоб заробити якомога більше, підсовуючи тобі дедалі нові варіанти за додаткову платню, звісно.
— Цікаво, що я теж подумки величаю Валерію Кішкою, — безбарвним тоном протяг Вадим.
— Я випадково почула, що вона «розводить» якогось іноземця, — намагаючись не збитися з думки, провадила я, — і, скажу відверто, навіть поаплодувала її успіхам. Мовляв, так цьому клятому буржуєві й треба. Знатиме, як наших жінок за товар вважати. А потім з'ясувалося, що цей буржуй — ти. Не могла ж я не зняти полуду з твоїх очей. А під час вашого листування по інтернету тебе взагалі взули, як останнього дурня. Знаєш, скільки іноземців одночасно оплачували на той місяць курси німецької для Валерії? Та вона давно б уже шпрехала краще за будь-якого фашиста, коли б справді витрачала ці грошики на навчання.
Я не зводила погляду з Вадима. Надто засмученим він не здавався. Перша частина мого заздалегідь продуманого монологу добігла кінця, тепер настав час переходити до другої, значно приємнішої.
— Тепер так, — вела я далі. — Як не тяжко мені це робити — все-таки про друзів таке розповідати сумно — але відкрила тобі всю правду. Натомість прошу в тебе єдину річ.