На обличчі Вадима вперше за останні три хвилини, відбилося зацікавлення.
— Яку саме?
— Зроби, будь ласка, так, щоб Валерія не помітила змін у твоєму ставленні до неї. І взагалі, не суди її надто суворо. Зрозумій, у багатьох наших жінок просто нема іншої ради. Дітей же треба якось годувати? А для вас, іноземців, витрачені на чарівну знайому по листуванню гроші — сущі копійки. Вона взагалі не хотіла нікого обманювати. Просто в неї складне життя. Не гнівайся на неї.
Звичайно, я трохи перебільшувала праведність Кішки, але зараз мета виправдовувала засоби. Мені було дуже важливо виставити Валерію в очах Вадима в іншому світлі.
— Це і є твоє прохання? — Вадим зазирнув мені у вічі, ніби ще чогось очікуючи. Я кивнула. — Отакої, - Вадька не відводив погляду, — роки летять якось повз тебе, Котю. Ти ніяк не подорослішаєш. Досі чекаєш на ідеальну систему, де всім добре. Ти невиправна ідеалістка… Втім, Валерію я справді не засуджую. Тим більше, про щось подібне здогадувався.
— Навіщо ж тоді? — розгублено запитала я. Вадька зрозумів запитання і з виглядом людини, яка зважилися розкрити таємницю, почав нишпорити по кишенях піджака.
— Де ж це вони поділися… Ага, ось, — він простяг мені трішки зім'яте фото. — Нікому в цій країні не показував, а тобі ось, даю. Цінуй.
— Ціную, — просто відповіла я, посміхаючись у відповідь Лінці, яка привітно махала рукою, та чорнявому хлопчикові, дуже схожому на Вадима.
— Фото зроблено за два дні до мого від'їзду сюди, — прокоментував Вадик.
— Значить… — за роки його відсутності я вже трішки забула про спілкування напівтонами і не цілком була впевнена, що правильно розумію його натяки.
— Виходить, я щасливий сім’янин, котрий зовсім не збирається женитися ще раз. На жаль, хоча ти й відмовляєшся визнавати такий світоустрій, але в реальному житті всі використовують одне одного. Усе в цьому світі взаємне. Я так само обманював Кішку, як і вона мене. Знаєш, однобічна знахабніла експлуатація зустрічається вкрай рідко.
Я ошелешено витріщилася на першого колишнього чоловіка. Оцього вже я в ньому ніяк не підозрювала — настільки споживацького ставлення до людей. Крім того, звістка, що в родині Вадика все гаразд, чомусь не припала мені до смаку.
«Якщо він порядний сім'янин, то як же, запитую вас, його використовувати в приборкуванні Жорика? Не погодиться ж Вадим на таке, й буде правий. Ет, знайшла, називається, гідну кандидатуру…»
«Стривай, ти ж вважала його занудою і, здається, знову викреслила з особистого життя?»
«Я жартувала. Звісно, справді я й досі збиралася залучати Вадьку до помсти Георгію…»
Картинка з Вадимом, який вручає мені шалено гарний трояндовий букет ніяк не відступала з-перед очей.
«Зрештою, це ж МІЙ Вадик. Чому, коли він мені потрібен, я повинна думати про якусь нову його родину?» — діловито допитувався хтось із найдальших глибин підсвідомості. Те, що чаїлося там, у недосяжних глибинах сутності моєї, завжди відзначалося певним ступенем брутальності та егоїзму. Певна річ, я намагалась не слухатися цих підступних голосів і ретельно приховувала від власного сумління, що вони існують.
— Так, так, — Вадик тим часом правив своєї. — Не дивуйся. Мені просто потрібен був офіційний привід, аби приїхати в рідне місто. У мене тут справи. А безвізовий в'їзд на батьківщину для іноземців може вилитися в чималі неприємності. Звісно, я з радістю підтвердив Валерії власну платоспроможність, коли вона попросила. Натомість отримав виклик, офіційну причину перебування тут і безліч приємних хвилин. Тож невідомо ще, хто кого «розвів».
— Що ж це за справи такі, заради яких потрібно цілий місяць платити купу грошей і ретельно вдавати, що збираєшся одружитись?
— Із літературою це ніяк не пов'язано, — м'яко відповів Вадик, натякаючи на те, що я своїм запитанням трішки вибилася за межі дозволеного.
— Ти маєш рацію, чи ж мені не байдуже, — легко впокорилась я. Зараз мене хвилювали питання, значно важливіші за Вадимові справи.
— У будь-якому разі, Котю, я розчулений твоєю відданістю та спробами допомогти. Дякую.
— Нема за що, звертайся й надалі. Певна річ, сподіваюся, що ти віддячиш тим само.
— Боже збав, щоб довелося, — серйозно відповів Вадим.
На тому й розпрощалися. Вадик провів мене до авто, базікаючи без перестанку. Цього разу його божевільна тирада була присвячена украй приємному подиву, який він відчув, коли дізнався про мету моїх відвідин.
— Адже хто я тобі?! — знову гарячкуючи, повторював Вадим і навіть завзято жестикулював для більшої переконливості. — Один із тисячі друзів юності, тимчасовий елемент нескінченної низки чоловіків… Але ж прийшла допомогти! Тут найближчі соратники під самим носом підступи чинять, а ти, хоча й не бачилися стільки літ…