— Звільнили. Щиро кажучи, то був єдиний персонаж зі старої команди, скороченню котрого я рада.
Вікторія чесно, але марно силкувалася запобігти масовим звільненням вірних співробітників, не вважаючи дисципліну головною складовою якісної роботи. Дивно було чути, що чиємусь скороченню вона таки раділа.
— А чому?
— Класний хлопець, але останнім часом у нього з'явилася нестерпна звичка.
— Яка?
— Він їв смажену картоплю.
Я серйозно замислилася.
— Ну то й що? — усі мої спроби встановити можливі негативні наслідки такої звички скінчилися невдало, і я таки зважилась на запитання.
— А те, що його електрична плитка розповсюджувала нестерпний сморід по всій конторі. Нормальні люди такого запаху не зносять.
— Давно це у вас нормальні люди почали працювати?
— Ну, є деякі, — ніяково посміхнулася Віка. — А ненормальні — тобто програмісти всілякі, що на роботі ночують — той запах ще більше ненавидять, оскільки він про їжу нагадує. А в них із їжі самі тарілки. Загалом, запропонували йому харчуватися вдома. Він сприйняв це буквально.
— Буває…
До моєї квартири ми, не змовляючись, скрадалися навшпиньки. Удвох, звичайно, було не так страшно, але все-таки…
— Якщо він там, треба захопити його зненацька! — швидше для виправдання власної поведінки прошепотіла я.
Обережно встромила ключа а замкову шпарку й потягла двері на себе. Природно, передовсім ми зазирнули в кухню. Чашки на столі не було. Я протерла очі. Вікторія підозріливо примружилася, позираючи то на мене, то на порожню поверхню столу.
— Ти впевнена, що тут була чашка?
— Атож.
— Ти впевнена, що не вигадала її?
— Звісно!
Вікторія хижо пригнулась і двома стрибками досягла шафи для посуду.
— Вона? — Віка витягла одну з чашок і чомусь перейшла на шепіт.
— Вона.
— Вітаю. У тебе не шизофренія. Чашка мокра. Її недавно помили.
Наступні сорок хвилин ми провели в пошуках записки чи будь-якої іншої звістки від Когось. На жаль, чашка була єдиним свідченням перебування в помешканні сторонніх.
— Агов, — на порозі став сусід Артем, — а чого ви дверей, типу, не зачиняєте?
— Клас! — поява хоч якогось, але все-таки чоловіка, миттю повернула мені бадьорість. — Від лиходія ховаємося, а самі не замикаємось. Втім, вони йому й не перешкодили б…
— Катю, — Вікторія чомусь пополотніла й кілька разів смикнула мене за рукав, — Катрусю…
— Що? — мене щиро стурбував стан здоров’я подруги. Здавалося, вона зараз зомліє.
— Води, мерщій! — закричав сусід, а потім додав крізь зуби: — Типу!
Артем навчався в медичному інституті. Коли він помітив, що Вікторії зле, миттю згадав про клятву Гіппократа. Поки я бігала в кухню та набирала в чашку води, сусід уже встиг схопити з підвіконня вазу з тюльпанами. Квіти полетіли на підлогу, Вікторія, що вже розплющила була одне око, негайно гепнулася слідом за ними. Вода була аж ніяк не першій свіжості, отож бідолашній стало ще гірше.
— Агов! — Артем несміливо потрусив Вікторію за плече. — Доведеться лікувати, — винувато повідомив він мені та рвучко хльоснув долонею по щоці хворої.
Її повіки плавно підвелися. Погляд поступово набував осмисленого виразу.
— Дякую, мені вже краще, — здавленим голосом промовила Вікторія і поквапилась вмоститися на дивані.
— Ну, — Артем запитливо дивився на мене, — я, типу, піду?
— Типу, йди, — люб'язно дозволила я.
І Артем, типу, пішов.
Вікторія моментально підхопилась і помчала у ванну.
— Це ж треба, облити мене такою гидотою!
— Він не знав, що вода несвіжа, — спробувала я заспокоїти подругу.
— Ти його не захищай, — накивала пальцем Віка, — він насправді ще той фрукт!
— Тобто?
Вікторія ретельно витерла руки, зробила урочисте обличчя, й натхненно прошепотіла:
— Тому що це — той самий білявець, якому Шурик читав нотації.
— Що?! Ті, про міліцію?
— Саме ті! Підозрюю, що твій сусід багато чого може прояснити для нас у цій справі. А запасні ключі від твоєї квартири в його батьків зберігаються, так? Ти куди?
Я рішуче рушила до дверей.
— Ну, я йому зараз влаштую!
— Стривай! — Віка не на жарт злякалася. — Ти що? Краще я на нього свою охорону з офісу нацькую. Вони вмить усю інформацію витягнуть.
Ні, такий поворот не влаштовував мене.
— Причому навіть ту, котрою він не володіє. Шкода хлопця. Та й потім, не вірю я, щоб Тимко серед зловмисників затесався. Він, знаєш, непоганий хлопець…