— Я слухаю, — голос тим часом чесно виконував покладену на нього Вікторією місію.
— Шановна Віко, хочу заспокоїти вас відносно Олександра. Ваш чоловік у нас.
Здавлений стогін, що мимохіть вирвався з моїх грудей, цілком натурально зобразив ступінь розпачу Вікторії.
— Не хвилюйтеся так, — лагідно провадив до болю знайомий голос співрозмовника, — з ним усе буде гаразд. Гадаю, за кілька днів, максимум за тиждень він повернеться додому.
Я затамувала подих.
— Передбачаючи ваші запитання, дещо поясню. Сашко, скажемо так, відпрацьовує борги. Не хвилюйтеся, він перебуває в чудових умовах. Сам, щоправда, зателефонувати не може, але тільки тому, що я не цілком йому довіряю. Раптом бовкне що зайве… Він у цьому профі… Нарешті останнє. Не хочу вас лякати. Але, якщо ви повідомите про його зникнення в міліцію чи ще куди-небудь, то чоловіка більше ніколи не побачите. Це я вам обіцяю. Запам'ятайте, невтручання органів або інших силових структур — запорука благополучного повернення Сашка додому. Ви все зрозуміли?
— Умгу, — придушено вичавила я.
— Ось і чудово. Не сумуйте, тиждень — це зовсім небагато. Зазвичай дружини навіть радіють відрядженням чоловіків. Воля усім на користь. Щоправда, не так давно довелось переконатися, що є й такі, котрі важко переживають розлуку. Кажуть: «Краще бути потрібним, аніж вільним». Уявляєте? Але їх, на жаль, меншість.
Я мовчала.
— Ну, гаразд, Вікторіє, завершимо розмову. До побачення.
«Що ж таке діється з цим світом?» — тільки й змогла прошепотіти я, кладучи трубку. Сумнівів не залишалось. Я ладна була заприсягтися чим завгодно, що розмовляла зараз зі своїм першим колишнім чоловіком, Робіним Вадимом Вікторовичем. Що більше з'ясовувалася ситуація навколо зникнення Шурика, то гірше почувалась я.
Розділ восьмий,
котрий усіх посилає з корабля на бал
Хатня робітниця Тетяна давно пішла, а Вікторія ще не повернулася. Я перебувала в цілковитій самоті та граничному нервовому напруженні. Жахливий тягар страшної звістки наліг усією непомірною вагою, сплющив мій мозок, не залишаючи шансів на розсудливість.
«Господи, ну чого їм усім спокійно не живеться? — з горя паплюжила я обох колишніх чоловіків найостаннішими словами. — Ну що вони не поділили? Що в них взагалі може бути спільного?»
«Не лести собі, — перервала це кокетування в думках моя послужлива Самокритичність, люб'язно підкидаючи внутрішньому поглядові чудові портрети нинішніх дружин моїх колишніх чоловіків. — Ти тут ні до чого. Вони й знайомі раніше не були».
Справді, як не крути, доводилося визнати, що Шурик із Вадимом протидіяли аж ніяк не на любовному фронті. А шкода, тоді справа набула б не таких серйозних обертів.
Я раптом згадала кинуту Вадиком фразу про зрадництво компаньйона. Усе сходилося. Робін цілком підходив на роль ідейного натхненника Дітей Дєточкіна.
«Ожигов! — осяяло мене. — Ожигов щось казав про існування Дітей Дєточкіна за радянських часів… Потрібно терміново перемовитися з ним. Чи може Вадим мати відношення до тієї, колишньої організації? Навряд чи Робін виявився б звичайним злодієм, котрий жадає наживи… Він швидше справді борець за ідею. Божевілля та запальності на це йому таки не забракло б…»
Я схопила слухавку, потім спробувала вигадати більш-менш чітке формулювання запитань, потім згадала, що не знаю телефона Ожигова, й полегшено зітхнула. Усе одно нічого не з'ясувала б до пуття. Не запитувати ж прямо: «Скажіть, Вадим Робін міг викрасти ваше авто?» Необхідно було ретельно обміркувати кожен з майбутніх кроків. Перше, що спадало на думку, — Робін не може нікому заподіяти шкоди. Шурикові, схоже, нічого лихого не загрожує, але заспокоїтися, не докопавшись до істини, я не могла.
«Отже, вимальовується досить виразна картинка, — продовжувала я уявні пошуки, — Шурик познайомився з Вадимом і розкрив йому таємницю свого винаходу. Будь-яка система сигналізації тепер не перешкодить. Вадька, вічний борець за справедливість, який давно зі свого зарубіжжя точить зуби на гадані зміни, що відбуваються на батьківщині, вирішує поновити свій каральний орган. Діти Дєточкіна відроджуються. Шурик, очевидно, з любові до справи, а також від ненависті до першої жертви, береться допомагати Робіну. Якимось чином до них прилучаються Артем і Хтось. Господи, невже Вадим знав, що Хтось полював на мене? Ні, Робін обов'язково попередив би мене…» — у голові поступово вимальовувалися подробиці божевільного плану.