— Усе гаразд? — гримнув Господар. — Такому безладові вже ніколи не дати ради! Екран що, його полагодять, я сподіваюся. А ось наш високоповажаний співак щойно повідомив мені, що з туру не повернувся і виступити в нас не зможе. Чому не сповістив про це хоча б учора?!
— Не знаю, — чесно відповіла я, — я б на його місці повідомила.
— Так ото ж! Доведеться тутешніми музикантами вдовольнитися.
— А хто мав приїхати? — я вже передчувала недобре.
У відповідь, звісно, пролунало прізвище підопічного мого Георгія. М-да… Нічогенькі збіги. Довго б я пояснювала Жорикові, що роблю з нелюбим йому першим чоловіком на закритій вечірці в ресторані.
Саме тієї миті серед традиційних світських силуетів промайнула підозріло знайома парочка. Ба!
Так це ж Ключка з Кішкою. Вони-бо якими шляхами сюди потрапили? «От уже справді, вся авангардна частина міста на одній вечірці», — посміхнулась я, гарячково продумуючи, як поясню Кішці свою присутність поряд із її жертвою.
— Цілковито до твоїх послуг, — галантно вклонився мені Вадим, який уже встиг залагодити з рожево-жовтогарячими хлопцями всі нюанси. — Ти хотіла поговорити.
— Дуже хотіла, — підтвердила я, озираючись. — До речі, ліворуч від мене, біля сцени, випромінює потоки чарівності твоя знайома. Тільки не озирайся. Помітять — доведеться вітатися, пояснювати…
Вадим зрозумів. Потягся до таці офіціанта, що саме пробігав повз нас, широко розвернувся, взяв двома пальцями келих із шампанським і спробував піднести його мені. Збоку здавалося, начебто цей джентльмен страшенно боїться розлити напій, тому рухається так повільно та пильно дивиться на келих. Насправді Робін давав собі час і можливість оглянути зал. Крізь тонке прозоре скло незаповненої частини келиха він виразно бачив усе, що відбувалося біля сцени.
— Браво! — я була щиро захоплена, — тобі слід було стати актором. Щоправда, ти, як завжди, трохи переборщив із обережністю…
— Обережність, Котько, зайвою ніколи не буває. Повір мені.
«Ось вона, слушна нагода!» — я миттєво зосередилась. Нерви стислися в пружину й чекали на розв'язку.
— Вірю. Більше того, сама роблю так само, — голос мій чомусь зовсім захрип. — Моєї обережності досить навіть для того, щоб говорити з тобою відверто.
Вадик нічого не відповів, але погляд його на мить зробився безмежно серйозним. «Він здогадався!» — швидше відчула, ніж подумала я.
— Краще скажи мені, — Робін уже посміхався і багатозначно підморгував, — самовпевнений тип, що не знімає своєї руки зі стегна Валерії, — той самий Ключка?
— Ну так, — розгублено відповіла я.
«Він здогадався й поквапився перевести розмову на інше. Він застерігає мене від початку бойових дій. Ех, Вадько, Вадько…»
— Негоже, — Вадим осудливо похитав головою. — Цей Микола вочевидь користується нашою Лерочкою з метою самореклами. Мовляв, дивіться, яку панянку маю.
— Повір мені, вона не проти.
— Але ж і до всіх інших авантюр він її спонукав, чи не так? Адже це була його ідея — розкручувати закоханих іноземців на гроші?
— Не знаю, — відрізала я, — Вадику, я не про це зараз хочу говорити. Вислухай мене, це важливо.
— Можливо, якби не з'явився в житті Лерочки цей Ключка, була б вона чесною дівчиною…
— Неправда, він її з куди гіршої колотнечі витяг. Вона до зустрічі з ним навідницею у квартирних злодіїв підробляла. Він її від в’язниці відмазав і людиною зробив, — невідь чому вирішила я виправдати Ключку.
Але Робін не слухав. Замислено примружений, він дивився кудись повз мене, і в очах його металися уривки суперечливих думок. Ця риса, як я вже казала, була спільною в нас із Робіним: коли ми обоє замислюємося, то вміємо цілком випадати з реальності.
— Вадику, отямся нарешті! Ти знову не чуєш нікого, крім себе! Мені потрібно поговорити з тобою! Про Шурика, про твої справи з ним! — за мить до цього музиканти, які досі видавали кволі, уривчасті звуки, зважилися раптом заграти щось складне. Звичайно, з’ясувалося, що ми стоїмо просто біля одного з динаміків. Музика хвилею накрила мої слова.
Вадим раптом отямився й запитливо глянув на мене. На жаль, з його погляду неможливо було визначити, чи чув він останню фразу. Роздуми, видно, принесли Вадикові щось дуже важливе. Незважаючи на те, що почути я його вже не могла, Робін почав щось пояснювати. З легкою напівусмішкою цілковито божевільного він напружено ворушив губами і не зводив з мене очей. Я вказала на динамік, потім на свої вуха та заперечливо похитала головою. Вадим ображено відмахнувся. Начебто я навмисно не схотіла його слухати. Відмахнувся, але й далі говорив і говорив. Як же все-таки складно спілкуватися з ненормальними!