— Як це люб'язно з вашого боку, — крізь зуби процідила я.
За мить втягнута Господарем у густий натовп танцюристів, я дозволила собі тимчасово забути про Робіна, цілком віддалася звукам музики, які буквально заводили.
Танцювати я любила завжди. Особливо в супроводі живого звуку. «Якщо вже все одно доведеться чекати на Вадима, то чому б не провести цей час приємно», — промайнуло в моїх думках перш ніж у залі зчинилалося сум'яття.
— Ні, це чорт зна що! — нервово смикаючи давно вже ослаблену краватку, Ключка говорив з господарем вечірки. — Я, звісно, не звинувачую вас. Але ж авто було під наглядом ваших охоронців… Хто відшкодує мені збитки? Хто відповідатиме?
— Міліцію викликали? — поцікавився хтось із тих гостей, що вже повернулися зі стоянки. Коли вони дізнались, що сталося, усі, певна річ, кинулись перевіряти, чи на місці їхні авто. — Може, ще наздоженуть…
Недобре передчуття знову опанувало мене.
— Що сталося, пане Ключко? Хто вас посмів скривдити?
— Якби ж знати, хто, — гмикнув Ключка, — всі проблеми миттєво було б вирішено. Точніше, в мене було б вирішено, а де в кого вони тільки почалися б. Якась сволота викрала моє авто. Громадянко Кроль, ви ж розумна панянка, скажіть, кому міг знадобитися старенький «Пасат» 90-го року?
— На місці, де стояло авто, знайшли візитку організації «Діти Дєточкіна», — послужливо підказав хтось із юрби.
— І без вас знаю, — огризнувся Ключка, — але який сенс тим бандитам красти моє старе авто? За нього ж дадуть сущі копійки…
— Виходить, викрадено не задля наживи. Ви чимось не догодили членам організації, пане Ключко, — повільно промовила я. Видно, шок зробив мене над міру говіркою. — Пригадайте, кому заподіяли шкоду останнім часом?
— У мене є тільки один ворог, але він колишній мент і нічого б не крав.
— Крім того, Георгія зараз нема в місті, — продовжила я Ключчину думку. — Виходить, у вас не один ворог.
— Тільки цього нам бракувало, — зітхнула Кішка, обома руками спираючись на Ключчине плече. Усім своїм виглядом вона давала зрозуміти, що збирається ділити з Миколою всі неприємності. Мені, як і раніше, дуже подобалась ця пара, тому втручання в їхнє благополуччя Дітей Дєточкіна навівало надто похмурі думки.
«Ет, Робін, якщо це робиш ти, — а я майже впевнена в цьому, — то уявити собі не можеш, який ти не правий!» — повчально промовила я у простір і знову заходилася чекати на появу першого колишнього чоловіка в надії все-таки з'ясувати, що відбувається. Згадались останні слова Вадима. І те, що я не повинна думати про нього погано, і те, що коли-небудь ми ще побачимося… «Він не прийде», — підказала я сама собі, досі не вірячи такому поворотові сюжету.
У повній відповідності до усталених правил поведінки моєї Долі щоразу, коли я починала дуже сильно чекати чогось, відбувалося що завгодно, в тому числі й те, що досі вважалося неможливим, — тільки не очікуване. Так самісінько сталось і цього разу. Замість Робіна до бенкетної зали, й без того сповненої безладної метушні, влетів зовсім шалений пан Ожигов.
— Добродії, відразу хочу попередити вас, що я абсолютно ні в чому не винен. Хтось просто намагається підставити мене, — кинувся до Господаря Павло Олександрович.
— Про що ви, Пал-Саничу? — похмурий Господар глибше звів брови до перенісся.
— Моє авто! Моя ексклюзивна, подарункова «Тойота», вартість якої складає цілий капітал, спокійнісінько стоїть просто посеред вашої стоянки! — коли Ожигов нарешті спромігся оформити це відкриття в слова, він, здавалося, й сам краще усвідомив його, через що раптом закашлявся та зайшовся дрібним хихотінням. — Присягаюся, я тут зовсім ні в чому не винен…
— То про що ж ви, врешті-решт торочите!? — гримнув Господар.
— Заждіть, — інтелігентний молодик із Арамісовою борідкою протиснувся крізь юрбу цікавих. — Павло Олександрович, видно, хоче висловити свій подив. Справді дивно, чому авто Миколи зацікавило злочинців більше…
— Дивно не це, — Ожигов ніяк не міг припинити дурнуватий смішок. — Моє авто було викрадено Дітьми Дєточкіна три дні тому. Вся міліція міста шукає його, всіх приватних детективів поставлено на вуха. А воно спокійнісінько красується на стоянці так, наче й не зникало зовсім. Тільки номерів нема й колір інший…
Увесь люд миттєво ринув до виходу. Розштовхуючи одне одного ліктями, топчучи шлейфи вечірніх туалетів, хмільна юрба утворила пробку в дверях. Кожен прагнув на власні очі побачити Ожиговське диво, і при цьому ніби ненароком глянути, чи не з'явився поруч із його авто який-небудь подарунок від щедрих Дітей Дєточкина. Мало там що, раз Ожигову вручили приз, може, й інших вирішили порадувати?