— Ви впевнені, що це ваше авто? — інтелігентний молодик не відставав від Павла Олександровича.
— Безумовно! Іншого такого в нашому місті просто нема! І потім, навіть сліди від рогів над місцем водія збереглися. А це вже доказ.
— Слухайте-но, таж він, здається, не в собі. Може, перепив? — досі мовчазний Ключка, в мускулясте плече якого Кішка щойно тихцем посміювалась, і собі не стримав усмішку. — Які роги, про що ви?
— Про корову, яка застромила колись голову у відчинене вікно мого авто. Дурна тварина не могла вилізти назад і дико ревла, мотаючи при цьому головою. Ми з пастухом не знали, що робити.
— Бідолашна, — томно зітхнула Кішка.
— Довелося відрубати голову, — істерично зареготав Ожигов. — Жартую, жартую. Врешті-решт пастух таки знайшов спосіб вирятувати корову з мого авто. Але сліди від рогів над місцем водія так і залишилися. Друзі ще довго жартували, мовляв, корова знала, що робила. І що ви думаєте? Моя дружина смертельно образилась і заявила: «Або я, або це авто!» За місяць ми розлучилися. Так корова зіпсувала мені сімейне життя. Хвала мудрій тварині!
— Та ви сповідуєте індуїзм, шановний!
Присутні вже за животи бралися від сміху.
— Господи, дешеві машини викрадають, дорогі повертають… Так не буває! Схоже, всі ми тут випили зайвого! Колективна біла гарячка!
— Хто сказав «дешеві машини»?! Кому дешеві, а мені — найдорожча й улюблена!
Ключка з Ожиговим, як справжні винуватці торжества, реготали найголосніше. Я завжди побоювалась людей у такому істеричному стані, тому непомітно вислизнула з зали.
«Схоже, почуття гумору Робіна загострилося до стану небезпечної холодної зброї, — подумалось мені. — Не можна так знущатися з людей. Цікаво, коли він устиг прокрутити цю справу?»
«Фільм! — та частина мене, яка перебувала в розпорядженні Здорового Глузду, включилася в роботу. — Ти ще дивувалася, чому техперсонал працює замість охорони та не випускає нікого з зали. Виходить, рожево-жовтогарячі у змові з Робіним». Миттєво згадався рожево-жовтогарячий фургон. У ньому цілком могло розміститися авто. Значить…
Я знову кинулась до людей.
«Стривай! Що ти робиш! Не можна викривати Вадика, поки не з'ясуєш усе до кінця! А що, коли все це тільки твої вигадки?»
Слизька плитка, якою було викладено ґанок ресторану, мало не спричинилася до мого зіткнення з Ожиговим, з якого клубами виривалися алкогольні випари.
— Пробачте, — я ледве встигла загальмувати. Через невеликий зріст Павла Олександровича я ніяковіла вже вкотре за сьогоднішній вечір. Дивитися на дорослого чоловіка згори вниз чомусь було неприємно. Я спустилася на одну сходинку нижче. — Перепрошую, чи не бачили ви Робіна?
— Робіна? — Павло Олександрович миттєво став серйозним. — Якого Робіна? А… Робіна? Близького друга нашого дорогого ювіляра? Не бачив. Він, гадаю, десь серед гостей. Здається, навіть я чув, як він звертався до когось у залі хвилин зо три тому. Втім, я не надто добре запам’ятав його голос. Запитайте в когось іншого.
— Стривайте, — мені раптом захотілося вщипнути себе, щоб нарешті розірвати низку цих абсурдних подій, — ви, якщо я не помиляюсь, чудово розумієте, про кого йдеться. Вадим Робін — друг вашої молодості… Ви самі казали…
— Я?! — схоже, щипати треба було не мене, а Ожигова. — Нічого подібного. Звичайно, свого часу ми зустрічалися з Вадимом, але наше спілкування мало одноразовий, епізодичний характер. — Павло Олександрович серйозно поглянув мені у вічі. — А, до речі. Я сьогодні випив зайве і… І наговорив там тобі всякого, — на час відсутності світського товариства Ожигов легко переходив на «ти», — загалом, я був не правий. Є, бачся, ще совість у декого в цьому світі. Хоча, якщо відверто, — Ожигов хитрувато підморгнув. — Усе це — звичайнісінький блат. За мною ж справді грішки водилися, варті покарання… А вони пробачили… Тому що свій, — Ожигов говорив уже сам із собою. — Тим гірше! Тим складніше з самим собою залагодити. Коли знаєш, що тебе просто пожаліли, так мерзенно почуваєшся! Хочеться плюнути на все, почати все спочатку. Чи хоча б далі поводитися чесніше. Аби ночами спокійно спати… Не через страх перед ними, не те… Просто так легко, коли по совісті… — Ожигов глянув на мене і, здається, тільки тепер згадав про мою присутність. — Ой, що ж це я вас своєю маячнею перевантажую? Ви вже пробачте. Це все справи не стосується. Загалом, не знаю я, де ваш Робін. Не бачив. Не зустрічав. Сам я його, до речі, погано знаю, чого й вам раджу.