«Хай лишень поткнеться — нарікатиме на себе!» — думала я напівсонно, прилаштовуючи на кутику хисткого табурета, що підпирав двері, важкелецьку старовинну праску. Якби хто здумав штовхнути двері, вона мусила б завалити всю хитромудру конструкцію з тазиків і каструль.
«Ет, якби ж було здогадатися придбати капкана. Справжнього!» — зітхнула я і мимохіть присіла на диван у вітальні, де миттєво й заснула. Так і не встигла добрести до м'якого ліжка в спальні.
Збудили мене сторонні голоси. Спочатку вони проникли в сновидіння, порушуючи цілісність уже сформованого там світу і дратуючи своєю чужерідністю. Згодом, коли сон образився та передав мене в жорсткі обійми реальності, вони перетворились на джерело серйозного занепокоєння. Слів розібрати я не могла, однак складалося таке враження, начебто розмовляють просто в сусідній кімнаті. Я зібралася з силами, сіла й озирнулась. За вікном уже розвиднілося. Залишена з вечора невимкнутою лампа мала безглуздий і навіть ображений вигляд. Розчинені міжкімнатні двері давали мені змогу споглядати свою диво-сигналізацію. Усе цілісіньке. Отже, джерело голосів було за межами помешкання. Виходить, підстави для занепокоєння відсутні. Я твердо вирішила не панікувати марно та постаралася не зважати на ті настирливі голоси.
— Чомусь раніше не помічала, що в нашому домі така слабка звукоізоляція, — невдоволено пробурчала я. Те, що чути було не досить добре, щоб розібрати зміст діалогу, нервувало нітрохи не менше, ніж сам факт цього галасу.
Я опанувала себе і спробувала зосередитись, аби визначити, що саме слід зараз робити. Перш ніж узятися до справ, належало прокинутись остаточно. Я рушила до ванної, але про всяк випадок прихопила з собою стільниковий телефон.
Учорашнє рішення дозволити справі про викрадення Шурика посуватися без мого втручання, нині здавалось мені плодом отупілої від недосипання свідомості. Я ніколи не пробачила б собі такої відвертої безвідповідальності. Тим більше, що у разі успіху лаври переможниці ще довго підносили б мене на рангів зо два вище за Георгія Собаневського.
Спочатку я мусила докладно описати все, що отримала від учорашньої вечірки, зробити висновки, збігати до найближчого інтернет-кафе та приєднати їх до вже відомого викривального листа. Ще потрібно було зателефонувати Настусі й перенести термін її дзвінків до Георгія та Вікторії. Далі я збиралася перетворитись на верткого черв'яка, який у муках очікує свою заповітну рибу. За моїми уявленнями, Хтось просто зобов'язаний був знову з'явитись і вивести мене на слід Робіна.
Я гордо звела підборіддя й сіла за комп'ютер. Ніколи раніше мені не спадало на думку, що те, чого дуже боїшся, може виявитись таким приємним. Я почувалася справжнім героєм.
«Робін Вадим і Ожигов Павло — друзі юності, — старанно вистукувала я на клавіатурі свого старенького компа. — Підозрюю, що обоє вони мали якесь відношення до угруповання «Діти Дєточкіна», яке існувало в нашому місті ще за радянських часів».
План цього листа я вже кілька разів прокрутила подумки, всі карколомні відкриття було вже зроблено, тому винаходити зараз нічого не довелося. Пальцям складно було встигати за думками.
«Через те, що прізвище поп-зірки значилося в списку власників авто, які підлягали викраденню (у тому самому, котрий ми з Вікторією знайшли в її морозильнику), припускаю, що на вчорашню вечірку Робін прибув з метою викрасти авто поп-зірки. Але поп-зірка не з'явилася. Отже, команда рожево-жовтогарячих придалася для іншого. Робін уже усвідомив, що Ожигов постраждав безневинно, і вирішив повернути авто другові своєї юності. А бі долашний Ключка, на якого Вадим розлютився через Кішку, потрапив під гарячу робіновську руку, тому залишився без машини. Вважаю, що Робіну має бути соромно. Хто дав йому право судити? Якщо він і справді хоче боротися за справедливість, то не варто це робити настільки суб'єктивно та однобоко. А може, він банальний злодій, що прагне наживи, та й годі? Не вірю».
Я швидко пробігла очима написані рядки. Схоже, жодна розсудлива людина не здатна розібратися в такій маячні. Виходило ще менш інформативно за документи, сховані Шуриком у фішбургерах. Шурка, коли ховав туди свої папери, теж, мабуть, думав, що ми враз усе зрозуміємо.
Я тяжко зітхнула та взялася докладно розписувати, як виглядали рожево-жовтогарячі хлопці з їхнім фургоном, у якому, на мою думку, вони й перевозили автомобілі. Виявилося, що сказати бодай щось зрозуміле саме про це я не в змозі. У свідомості є така дурна властивість — фіксувати лише найяскравіші деталі картини. На жаль, крім зросту й кольору одягу підозрювані у викраденні нічим не запам'яталися мені. «Цікаво, кричущий фірмовий колір підібрано зумисне? — не без заздрощів подумала я. — Ет, мені б таку кмітливість, я б миттю розкрутила хитрого Робіна!»