У двері уривчасто подзвонили, й це відірвало мене від писанння, що виявилася таким обтяжливим. Я навшпиньки підкралася до дверей і припала до вічка. «Тихо, спокійно, — монотонно бубонів мій внутрішній голос, — усе гаразд. Не треба нервуватися. Тебе немає вдома». Звісно, саме цієї миті пролунав ще один дзвінок. Чомусь він видався мені надто різким і справив на мою без того розхитану нервову систему гнітюче враження. Я здригнулась і примудрилася зачепити свою диво-сигналізацію. Тазики, каструлі та праска з несамовитим грюкотом кинулися в обійми одне до одного. Про те, щоб залишатися нечутною для непроханого гостя, тепер не могло бути й мови.
— Хто там? — грізно запитала я, перекрикуючи залишкові схлипи диво-сигналізації. Уже не знаю, звідкіля взялась у мене ця дурнувата звичка запитувати про те, що й сама чудово знала. Ще три хвилини тому скельце мого вічка з насолодою псувало пропорції сусіда згори. Слід зауважити, що факт його причетності до подій якось несподівано вилетів у мене з голови. «Обов'язково потрібно згадати Тимка в моїй писанині», — повчально промовила я сама до себе.
— Катерино, це ж я, типу, Артем!
«Схоже, для контактів зі мною Хтось вирішив скористатися послугами Тимка… Ех, сусід називається! Знав би Георгій! Хоча, можливо, я даремно наговорюю на хлопчика? У будь-якому разі, це можна негайно з’ясувати», — я ще вагалася, але вже розуміла, що зрештою все-таки відчиню двері.
— Що там у тебе відбувається? — Артем посміхався та віддано зазирав мені у вічко. — Мені подзвонити, типу, потрібно. Впустиш?
Здається, сусід був сам.
— Ти сам? — більше для того, щоб виграти час, запитала я.
— Атож. А що?
— Нічого. Просто я не вдягнена, — навіщось нерозумно пожартувала я, відчиняючи все-таки двері.
У коридор відразу протиснулася страшенно цікава пичка жвавого сусіда. Він оглянув моє цілком закінчене обмундирування і зрозумів, що купився на плаский жарт, що змусило бідолаху густо почервоніти.
Я не втрималась від сміху.
— Ти що, в облозі? — чомусь Артем заговорив пошепки. Він діловито оглянув залишки моєї унікальної сигналізації та осудливо похитав рудою головою.
— На тебе чекала, — майже не збрехала я, замикаючи двері на обидва замки.
Я поблукала очима серед розкиданих по коридору запчастин хитромудрої конструкції і щиро засмутилася, бо виявила, що в улюбленого мого чайника відпав носик.
— Шкода чайника, — ні з якого дива я поскаржилася сусідові.
— Зате видужає, — вирішив Тимко мене пібадьорити. — Раніше у нього, типу, з носа текло. А тепер ось, типу, нежить і минувся.
— У кого? — не второпала я.
— У чайника! — незворушно правив своєї сусід. — Нема носа — нема й нежиті…
Загадкові жарти сусіда, які він, на додачу, ще й повторював по кілька разів, нічого, крім подиву, в мене зазвичай не викликали.
— Загалом, ти правий, — залишалось тільки плечима знизати. — Небіжчики не хворіють.
Я дбайливо підняла загиблий улюблений чайник, а далі заходилася збирати інший посуд.
Артем і собі здивовано повів кісточками пліч, по яких теж сипалися веснянки, рябіючи в розтягнутому комірі давно вилинялої на сонці футболки. Усім своїм виглядом він висловлював зневагу до моїх дурнуватих жартів. Пройшов на кухню і відкрив кран. Потужне рикання труб на кілька секунд зробило подальший діалог неможливим.
— Ти ось тут, типу, жарти всілякі влаштовуєш, а до мене хвоста приставили! — пошепки повідомив Тимко і вперся запитливим поглядом мені в обличчя.
Видно, я мусила щось відповісти.
— Хто? — я вдала з себе людину, до якої щодня сусіди приходять з такими проблемами.
— Як це хто?! — здивувався Артем. — А то ти й не знаєш? Робін, звісно. Не довіряє, типу…
Так… Виходить, Артем абсолютно в курсі щодо ходу мого розслідування й навіть не соромиться демонструвати власну компетентність. Що ж це робиться…
— Як він виглядає? — я почала підозрювати, що це гадюченя має на увазі.
— Та нічого начебто, — якось підозріло насупився сусід, — Робін як Робін. А що? Йому, типу, пику, чи що, збирався хтось натовкти?
— Та не Робін! Хвіст цей твій як виглядає?!
— Не кричи! — засичав Артем. — Чути ж усе, — сусід сильніше відкрутив кран, певне, щоб заглушити звук власного голосу, і заходився докладно описувати мені свого переслідувача. Без сумніву, сусід говорив про приставленого Вікторією спостерігача. — Я його, гада, — Артем очевидячки страшенно переживав, — учора вдень тільки й помітив. Куди я, туди він… Ну, типу, думаю, все. Або Робін, або менти… Потім зрозумів: менти маскувалися б. А цей, не соромлячись, відкрито стежить. Виходить, людина Робіна. Тому ховатися не треба. Навпаки. Йому ж настрахати мене потрібно. Показати, що не довіряє. Це в нього манера така, колектив у кулаці тримати… Він нас відразу про цю свою звичку попереджав. «Кожен ваш крок, — каже, — можу, коли що, знати». А тут ще Васько на мене стуконув, що я кепсько працюю… Я загалом усі ж стрілки вчора продинамив, нікого не здав. Поводився так, щоб у Робіна тільки схвалення викликати. Сам йому через хлопців про хвоста інфо передав.