— Через хлопців? — от про хлопців я саме нічого й не знала. — Ти ж, начебто, стрілки продинамив? Як же ти хлопців знайшов?
— Самі прийшли. Тобі ж чути все, — відмахнувся сусід, цілковито занурений у власні думки. — Отож, я ходив цілий день по тусовках. Типу, стилягу зображав. А цей широкопикий не відставав. Взагалі він тепер від мене не відстане. Я тепер по руках і ногах зв'язаний… Я того, дядькові Жорику СМС-повідомлення з інтернет-клубу кинув. Тільки ось боюся, раптом воно не дійшло. От вирішив сам зайти. Навряд чи цей гад вважатиме такі відвідини підозрілими, як гадаєш?
«Ото нагнали хлопчині страху», — подумки всміхнулась я, чудово пам'ятаючи, що охоронця ми з Вікторією вчора ввечері відпустили.
— Ти це, — сусід затнувся, — розкажи дядькові Жорику в подробицях про все. Тим більше, в нього ж і зв'язки, і все таке… Я сам, звичайно, можу голосом йому передати, але він просив на трубу — тільки в екстрених випадках. От, вирішив через тебе…
«Ах, ось у чому справа! Гадюченя налякалося! Хоче шукати поради й захисту в старших… Проти мене воювати вже несила інакше як під Жориковим захистом? А без Георгія йому з Робіним, певна річ, не впоратися. Он яким монстром себе Вадька зарекомендував: власні пацани так легко його здати готові, — період усвідомлень та здивувань доволі швидко минув, тепер належало якось діяти. — Вчасно ж, сусідоньку, ти вирішив вийти з гри… На жаль, поки що не вдасться. Георгій, може, й зміг би тобі якось допомогти, але мені це зараз невигідно. Мені потрібно, щоб ти мене на Вадика вивів. А для цього тобі доведеться ще трохи з хлопцями своїми попрацювати».
— Слухай сюди, — я уважно глянула в очі співрозмовникові, — ти мені віриш?
Артем, видно, не очікував такого запитання. Він якось дивно поморщився, потім хитрувато примружився і серйозно відповів:
— Я дядькові Жорику вірю.
— Це те саме, — я вкотре видала бажане за дійсне. — Отож. Я тобі обіцяю, хвоста ми заберемо, — ну хоч про це не збрехала.
— Тобто?
— Тобто все буде гаразд. Головне, вдавай, що нічого не помітив, і поводься природно. Йди до своїх хлопців. Не можна, щоб Робін запідозрив, що ти налаштований проти нього…
— Та що я, дурень, типу, чи що?! — обурився сусід.
— Оце вже не знаю, — зізналась я, радіючи з можливості хоча б десь казати правду.
— Добре, пішов я, бо зачекалися вже. Ти обов'язково дядькові Жорику передай…
Артем вимкнув воду, далі з безцеремонністю завсідника пройшов у вітальню та прислухався.
— Чутно, — схвально закивав він і самовдоволено посміхнувся.
Слабкий здогад майнув і миттю згас у моєму з самого ранку розтривоженому мозку. Артем не дав йому зникнути без сліду. Без жодних запитань він схопив журнальний столик, виволік його на середину кімнати, зверху поставив кухонний табурет, осідлав цю конструкцію і припав вухом до стелі. По тому вдоволено закивав, посміхнувся і показав мені великий палець.
«Навіть так?! — я заплуталась остаточно. — Виходить, Артем зовсім не зашпаровував отвір. Просто підклеїв шпалеру на стелі… Що ж це виходить, він проробив діру зумисне, щоб підслуховувати мої розмови? Але звідки він знав тоді, що Шурик запросить мене до ведення цієї справи? Тут усе катастрофічно не в'яжеться! Може, Артем і є Хтось? А той тип, що чіплявся до мене з розпитуваннями вчора на вечірці, тоді хто? Достеменно відомо, що Хтось — високий, страшний брюнет… Стривай-стривай… Судячи зі свідчень Вікторії, Шурик часто розмовляв з Артемом. Можливо, мій другий колишній повідомив сусідові, що має намір залучити мене до пошуку доказів невинності жертв Робіна… Господи, як же все це переплутано! І врешті-решт, чого їм усім від мене треба! Один загрожує та в речах порпається, інший підслуховує розмови… Які в мені вітаміни, що я всім раптом така цікава стала?»