— Не соромно тобі, — зашепотіла я, зважуючись на пряме запитання, — псувати чужу стелю, щоб мати можливість підслуховувати! Негарно…
Артем глянув спідлоба, і я раптом зрозуміла, що розмовляю з дорослою людиною. Подібне відкриття про сусіда було настільки приголомшливим, що навіть наступна фраза Артема не надто мене здивувала:
— Знаєш, Катерино, коли йдеться про те, що комусь зіпсували життя, на зіпсовану стелю душі не залишається. — Це він проказав дуже серйозно, однак по тому ніби опам'ятався та вагомо докинув: — Типу!
За мить власна багатозначність змусила Артема засоромитися і він спробував виправити враження: — А взагалі, соромно, звичайно… А що робити? І потім, я не зумисне. Я ремонт, типу, робив. Висоту стелі в своїй кімнаті збільшити хотів. Клапоть же стелі — бах! — і нема. Ну тоді вже думаю, раз така справа — гріх, типу, не скористатися. Я ж не з власної волі. Ти ж, типу, повинна розуміти…
— Найлегше умити ручки та сказати: «Я не винен, мене примусили», — тепер чомусь у мені прокинулися педагогічні нахили. — Хто ж тебе змушував? За руки, за ноги не тримали. Уже й не знаю, як можна змусити когось шпигувати за близькими людьми…
— Знущаєшся? — сусід не приховував ворожості.
Господи, ну що я йому поганого зробила?!
— Артеме, — я заздалегідь була впевнена в тому, що ця спроба марна, та все-таки вирішила поговорити начистоту, — не знущаюсь я. Не розумію просто. Правда, — необхідно було терміново додати щось дуже переконливе, — я не знала, що тебе змусили. Як можна змусити людину вдатися до такого?
Губи сусіда скривилися в гіркій посмішці. Не знати чого мені стало шкода хлопчиська.
— А кому ж у в'язницю схочеться сідати? — він глянув на мене так, начебто це запитання якимось чином пояснювало все, що відбувається.
— А навіщо туди сідати?
— От і я вважаю, що не варто.
Складалося враження, що ми говоримо різними мовами. Можливо, мої думки видавались би ретроградськими твердженнями на кшталт «раніше й цукор був солодший», але все-таки я ладна була заприсягтися, що моя Генерація у Артемовому віці висловлювала свої думки значно ясніше. Нинішня молодь, за моїми спостереженнями, спілкувалася загадками. Це навіть здавалось мені гарним, бо залишало уяві певний простір. Але, з іншого боку, чіткого розуміння за такої манери спілкування досягти було неможливо.
— Ти що думаєш, мені ту історію з банком хтось, типу, пробачить? — схоже, Артем усе-таки був налаштований на відвертість.
— Яку історію? — насторожилась я.
— Невже не знаєш?
З виразу обличчя сусіда я зрозуміла: він злякався, що бовкнув зайве, і більше жодної інформації мені не видасть. Потрібно було терміново переконати Артема.
— Знаю, звісно, знаю, — я поквапилась вдати певну незворушність. — Не марно ж я — це я!
Ось вона, користь недоказаних слів. Сусід навіть шанобливо закивав, бо вочевидь розтлумачив зміст висловлювання по-своєму та поцінував усю його глибину.
— Одного тільки не можу зрозуміти, — м'яко кажучи, применшила я значимість ситуації, що склалася, — чого ти злякався?
Те, що сусід боїться, було видно з самого початку, тому помилитися з таким запитанням я не могла, а ось більше інформації з Артема витягти — шанси отримувала.
— Дурень тому що, — сусід посміхнувся і знову перетворився на легковажного молодика, який намагається здаватися дорослим. Просто дивно, як легко Артем перевтілювався з навченого життєвим досвідом мужика на не обтяженого думами й турботами пацана. — Нелегко це, насправді, банк грабонути… Я ж, розумієш, гангстерських фільмів надивився, думав, дрібна справа. А потім ще ти зі своїми розповідями дядькові Жорику… Я як почув, що директор банку в масці на роботу ходить, так усе це й придумав.
Я миттю пригадала той далекий зимовий вечір. Затефонувала мама, довго сміялася, розповідаючи, як мерзне їхній директор. Я реготала до кольок, переказуючи цю історію Жорикові. Точно! Артем тоді був у нас. Він зайшов подзвонити й чекав, коли звільниться телефон. Ну ось, і тут я своїми балачками підбила людину на необдуманий вчинок… Пам'ять відразу послужливо підкинула розповідь Равлика про невдаху-грабіжника в масці. Виходить, це був Артем?
— Але навіщо? Адже ти знав, що це негарно… На працівників могли б потім штрафи накласти…
— Ой, не ті-сі-пі моє ай-пі! — пирхнув сусід.
На якийсь час мої мізки відмовилися від будь-якої іншої діяльності, намагаючись осмислити почуте. Цікаво, звідкіля в студента-медика знання комп'ютерного сленгу? Ну, звичайно! Усе сходиться. Так любив говорити мій колишній чоловік… Другий, природно. Можливо, Артем навіть знає, де його шукати… Запитати? Ризикувати тут було не варто. Прямі розпитування могли насторожити підлітка та виявити мою справжню мету. Хай краще думає, що я не переслідую жодних особистих інтересів. Просто намагаюся допомогти Артемові, бо перейнялася його каяттям.